Мешканка Мар’їнки згадує найстрашніші дні воєнних дій у місті. Після пережитого в неї погіршилося здоров’я, але виїжджати було нікуди.

Війна для мене – то погано. Погано, що вона йде. Як почалося в 2014 році, так вона в мене йде кожен день. І сиділи в підвалах, і з дому не виходили, ні в магазин, ніде. Боялися і спали в підвалах.

Бомбили, стріляли, одне страхіття було. Пережили все, нікуди не виїжджали. Сиділи вдома, тому що нікуди було тікати. Все змінилося найгірше, і воно зараз не сильно добре.

Бувало, по вулицях їздили і танки, і машини воєнні, і бабахкотіло, і чули вибухи. Все ми відчували на собі, все ми бачили. Тому заспокоювали один одного, допомагали стареньким. Жили, як одна сім’я.

У мене снаряд був у дворі і в сусідів снаряди були. Ці страхіття, ці бомбьожки стоять перед очима. Як в городі снаряд упав, то я дуже злякалася. На хаті були пробоїни і скло побилося.

Здоров’я сильно похитнулося, в мене і тиск, і серце, я всього боюся. Хто стукне-грюкне – мене всю теліпає.

Я хотіла б усе забути, тому що воно було страшне. Але не забувається. І другий раз не хочеться в двір виходить, страшно. Яке це горе – війна, коли газу немає, питна вода з мулякою.

Але якийсь спокій зараз трохи є. Уже перестали боятися, до цього привикли, уже якось душа спокійна. Я мрію, щоб війна скоріше закінчилася, щоб діти поприїжджали, щоб були всі разом, щоб люди раділи. Це ж щастя, коли всі дома – внуки і діти, ніхто не хворіє.