Ми живемо в місті Слов’янську. В перший день великої війни дуже-дуже було страшно, бо дуже стріляли, прилітали ракети. Виїхали із сином до Умані, там ми були вісім місяців і повернулися до рідних домівок. Вирішили: як Бог дасть, так і буде. Зараз вже вдома.

Ми на своїй машині виїхали. Нормально виїхали, самі. Жили ми в знайомої. Нам там було непогано.

Найважче - це страх. Ну а так - допомога була , і непогана: їсти, пити - все це є. А от бойові дії - це страшно. Чекаємо, коли закінчиться війна. І нам більше нічого не потрібно.

Саме слово «війна» вже страшне, вже ніякої радості. Все у нас відібрали. Коли вона закінчиться - ніхто не знає. Ми всі вже чекаємо. 

На даний момент це саме головне: щоб війна закінчилася, і всі були здорові. Хотілося б, щоб якомога швидше.

Рідні поїхали по всьому світу: в Германію, в Польщу. Діти, онуки - всі роз’їхалися. От кожен день плачу, бо не бачу рідних. Поїхали в чужі країни, і там - нічого хорошого.

Хочу, щоб Україна була квітуча, як і раніше.