Дерев’янко Єва, 14 років, учениця 9-го класу школи № 5

Вчитель, що надихнув на написання есе: Семененко Ірина Петрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

- Єво, прокидайся, сьогодні до школи не йдеш. - Чому? - Війна почалась.

І того моменту змінилося все. Іноді кажуть, що всередині кожного з нас є свій всесвіт. Так от мій ті слова підняли, впустили й розбили на тисячі гострих шматочків, що і досі іноді ріжуть мене із середини. Вибухи замість будильників, соціальні мережі повні новин, введено комендантську годину, а вночі чутно літаки. Війна почалась.

За вікном гуркотять літаки, ніби відьми – на шабаш. Понад дахами, понад затихлими, понад притахлим Києвом - гуркотять. (В. С. Стус)

Насправді вона почалася ще у дві тисячі чотирнадцятому році, та я була замала, щоб зрозуміти, що щось взагалі змінилося у житті моєї країни, а з роками, на жаль, моя сліпота не зникала, як і в більшості українців та українок. Та двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року змусило мене прозріти. Росіяни змусили.

А потім тато пішов до армії. Я і до цього була з ним дуже близька, та тільки зараз я розумію, як мені не вистачає його поруч, не вистачає чаю, який він робив мені вранці, обговорень того, як пройшов наш день, у яких я розповідала про театральну студію, а він про поетичний батл, у якому брав участь. І розумію, як я ним пишаюся. Він «на нулі», і він захищає своїх дітей, своє місто, волю своєї країни! Він захищає право українців обирати, знаючи, що в росіян такого права немає.

Тим часом вдома я воювала сама із собою. Рішення перейти на українську далося мені важко, а не сам перехід, ні. Складно забути мову, якою ти розмовляла все життя, якою ти казала перші слова, якою ти кликала батьків, якою ти вперше зізнавалась у коханні. Але не тоді, коли твою мову намагалися знищити, і не один раз, коли за твоє право розмовляти нею вмирав твій народ. І хіба «Ви змусили мене забути свою мову, а я й змирюся, не буду боротися, бо мені так незручно.» - не пахне російською, рабською культурою? Мені здається, не так повинен себе поводити волелюбний український народ. 

Та й до того ж, хоча мої перші слова були російськими, гімн України я також вивчила ще малою.

А ще мені страшно. Я боюся кожного дня. Боюся засинати, бо не знаю, чи прокинусь, і боюся прокидатись, бо краще померти уві сні. Я завжди була стійкою і психологічно сильною людиною, батько казав, що я найміцніша в нашій родині, після нього. Але тепер я п’ю заспокійливі. Я не хочу розмовляти мовою тих, хто змушує мене боятися, плакати і щиро бажати лише одного – прожити до старості, а не бути вбитою ядерною зброєю зараз.

Ми всі бачили новини. Маріуполь, Буча, Ірпінь. Вбивства, катування, зґвалтування. Молоді, старі, діти. Українці, українці, українці. І лише за те, що ми українці. Я завжди була дуже скептичною людиною. Я не вірю в бога. Але тоді напевно всі ми повірили у існування демонів. У те, що вони ховають роги під шоломами, хвости у штанах, а копита у взутті. Бо люди на таке не здатні, правда ж?

Кожного дня мій всесвіт б’ється знову і знову, розбивається на ще більше шматків. Та, як казала Леся Українка, «Щоб не плакать, я сміялась.», і я склеюю його наново.

Врешті-решт в усьому цьому є і хороші сторони: я стала більш свідомою, вся Україна стала, кількість контенту, створеного українцями для українців, а не для всіх зросійщених народів, збільшилась, і продовжує зростати, а ще тільки подивіться, скільки любові квітне навколо! Як всі стали цінувати одне одного в сотні разів більше! Своїх родичів, друзів, коханих, домашніх улюбленців. І після нашої перемоги, я впевнена, вся країна буде плакати слізьми, повними любові. І гордості. Настане мир для України.