Я жила у Білій Криниці на Херсонщині. Мені 70 років, в мене два дорослих сина, п'ятеро онуків. Оце все, що в мене є.

24 лютого я була вдома, зателефонувала сусіду по своїм справам, а він відповів: «Ти що придумала? Війна!» Я стояла біля хвіртки і мало не впала. Через годину зателефонувала брату, а він сказав що в них уже міст розбитий. 

У мене онучки були. Пару раз до нас прилетіло - було дуже страшно, ми в погребі посиділи. 

Шокувала якась така безпорадність: не знала, що робити, куди бігти, за дітей переживала, і взагалі: що буде з нашою Україною, і чому вони приперлися. Я і зараз це кажу, а мене всю трясе.

Я садила город, приїхав син і сказав: «Збирайтеся, поїдемо!». Я думала, що він донькам каже. А він мені: «І ти!» Я, в чому була на городі, в тому і поїхала. Він нас посадив і поїхав. Так ми опинилися в Кривому Розі.

У мене собачка залишилась, ну там сусідка своїм дає їсти, та і моєму кине.

Я стала така нервова! Більше слухаю, бо як починаю говорити, то вже можу і зірватися.

Хочу, щоб війна закінчилась завтра або й сьогодні. Я не знаю, чому вони сюди прийшли. Дуже вдячна ЗСУ, що вони захищають Україну від тих гадів. Треба їх подавити, як клопів.