«Будинок розсипався з п’ятого по другий поверх»

Батьки сказали: «Збираємо речі і виїжджаємо до Красноармійська». У нас бабуся в Красноармійську живе. Ми поїхали туди, і саме цього вечора почали Красногорівку обстрілювати. Тут страшне що творилося. Потяги одразу скасували. Мав дизель приїхати о сьомій годині вечора, але він розвернувся та поїхав назад, тому що вже не пропускали.

У банк одразу влучило, горів. Заправка горіла, магазин. Одразу світла не стало. Багато повиїжджали з міста, але деякі залишалися тут. У нас в будинку троє людей залишилося. Вони нікуди не виїхали. Без світла були, без води, без нічого.

У мене батьки тут залишилися, а ми з донькою потім виїхали у вересні 2014 року. Це було 11 вересня, ми з донькою виїхали до Києва. А повернулися на Великдень у квітні 2015 року. Коли я сюди з донькою приїхала, у мене батько помер. Приїхала у квартиру. Але вікон немає, все забито, води та газу немає, уламки. Моя кімната дуже постраждала. Уламками були стіни побиті. Багато речей постраждало, довелося їх просто викинути.

Коли наш будинок обстріляли, то й ринок постраждав. Згорів цілком новий ринок. У нас через дорогу магазин, він теж згорів цілком. У дворі пекарня згоріла. Сараї горіли. У п’ятиповерхівку прилетіла міна. Друга школа дуже постраждала – горіла. По сусідству в будинок було пряме влучання, із п’ятого по другий поверх руйнування. Він просто розсипався. Це було о шостій ранку. Діти попрокидалися, злякалися. Ми сиділи в під’їзді. І весь будинок зібрався, мешканці всі, і сиділи в під’їзді.

Доки не закінчаться бойові дії, ніхто нам газ не дасть. Обіцяють, обіцяють. Начебто йдуть ремонтні роботи. Але обіцяють із 2015 року, третій рік обіцяють. Люди виживають, як можуть. Хто буржуйки ставить у своїх будинках, грубки. Але дорого купити вугілля, дрова – це все дуже дорого. Тим паче в цьому місті, де немає роботи. Людям важко.

Батько помер у січні 2015 року. А саме тоді в місті не було світла. Це був січень, на вулиці мінус 20. У нього інсульт стався, і швидка дуже довго їхала сюди, тому що саме обстріли були в місті. Якби, може, раніше б швидка, можна було б його врятувати, але так не вийшло. Не врятували його.

Буває, діти хворіють, лікар виписує ліки, але ти не можеш їх купити, нема за що. Ти починаєш народними засобами – гірчичники, розтирання, чай гарячий.

Буває, що не можеш собі дозволити купити ліки, щоб дитину вилікувати. В одязі обмеження теж. Я не можу дитині купити щось нове.

Ті, хто виїхав, так і не повернулися сюди. Тут залишилися ті, які майже нікуди не виїжджали. У нас раніше Красногорівка, хоч і маленьке містечко, але якесь було компактне, затишне. У ньому було все: банки, садки, школи. Життя йшло в місті. А зараз, в принципі, тут взагалі робити нічого. Тут роботи немає. Завод у нас був, люди там працювали. Зараз завод не працює, тому що немає газу, і люди сидять просто без роботи. Тут майбутнього немає.

Це дуже страшно. Боїшся за своїх дітей, боїшся за своїх близьких. Я б нікому не побажала жити в таких умовах.

Хочеться, щоб скоріше все закінчилося і настав мир. Всі про це мріють. Усі на це чекають дуже, щоб настав мир, щоб усе відновилося, щоб було, як раніше в місті. Робота щоб була. Хочеться спокійно лягати, прокидатися та не хвилюватися, що вранці можеш прокинутися, а у тебе пів будинку не буде. Мені здається, для кожної людини в нашому місті важливо, щоб було спокійно, щоб був мир.