«Будинок здригнувся від вибуху вже в перший день»

Шістнадцять днів бучанка Катерина провела у домі, якій постійно бомбили, де вже були вбиті та поранені люди.

Я прожила в Бучі останні два роки до війни. Ми з дочкою обрали це місто та надсучасний житловий комплекс напередодні народження моєї онучки, бо нам здавалося, що там гарне місце для зростання дитини. Це було моє перше житло, що я сама змогла купити!

Я не вірила в війну до ранку 24 лютого, хоча розмов було багато. Але коли в 5.42 ранку нас розбудили вибухи, я одразу зрозуміла, що це страшна реальність, що це війна.

Бомбили Гостомельський аеропорт - в моєму панорамному вікні був екшн в реальному часі: бомбардувальники, гвинтокрили, вибухи та стовпи чорного диму.

Одразу кинулася до дітей, вони ще спали. А далі паніка, нерозуміння, що ж тепер робити, куди бігти чи не бігти, може, це помилка, може, це не надовго...

Будинок здригнувся від вибуху вже в перший день.

Той день був як в тумані. Спочатку спустилися в підвал, посидіти пару годин. Під вечір стало зрозуміло, що треба якось облаштовуватися, бо прийдеться там ночувати. Спали ми в зимовому одягу, без опалення, я обіймала онучку та всю ніч тримала її за ручку, і тільки прислухалася до її дихання крізь звуки вибухів.

Наступного дня вже стали вирішувати, як і куди їхати, наскільки безпечно їхати під постійними вибухами. Варіантів залишалося все менше, події в Бучі розвивалися дуже стрімко. Другу ніч ми вже провели в під'їзді з чітким рішенням, що діти завтра поїдуть.

Я залишилася, бо занадто вперта та самовпевнена і не люблю, коли мене примушують щось робити, бо я у себе вдома і мені не має нічого загрожувати.

Я провела в Бучі 16 днів. За цей час ми (300 сусідів) організували в нашому комплексі власну самооборону: закрили виходи та виставили охорону, добували їжу та годували всіх разом, шукали солярку та давали світло, поки могли, шукали ліки, підтримували один одного.

Реальність ставала все страшнішою та складнішою. Бомбили весь час без перестанку, на четвертий день був той самий перший страшний танковий бій на вулиці Вокзальній, а це у 200 метрах від нашого комплексу. Я сиділа в своїй ванній кімнаті та кричала. Я була люта, боже, яка я була люта тоді!

Будинок трясло, в сусідню квартиру перший раз попали. Це був перший досвід війни і тому найстрашніший, бо ніхто з нас не мав такого досвіду в своєму житті.

Далі все ставало гірше і гірше. Бомбили вже постійно, кожного дня без перестанку. З'явилися блокпости спочатку наші, а потім вражі. Пропало світло, потім газ, потім зв'язок та вода. Усі шляхи кудись бігти вже були відрізані.

Готували на вогнищах та відрізняли, близько вибух чи ні. Вже спостерігали колони російської техніки, знімали крадькома на телефони та все ще не знали, як правильно робити: залишатися чи бігти?

В комплекс попали ще неодноразово, перший загиблий від попадання у квартиру, перші розстріляні в авто, що намагалися втекти, постійні новини про трупи на вулицях та просування росіян.

На 10-й день почали ходити чутки про евакуаційні коридори. Я пішла подивитися, бо дочка та близькі наполягали, щоб я їхала. Було оголошено про евакуацію на 1,5 тисячі людей, але прийшло, мабуть, тисяч 10, з маленькими дітьми, багато старих. Всі чекали 8 годин на лютому морозі, але автобуси так і не приїхали.

Вперше я навіть не стала чекати, я не могла собі дозволити зайняти місце дитини чи старого.

Через пару днів евакуація все ж таки відбулася, також виїхало багато на своїх авто. С третьої спроби виїхали майже всі, виїхала більша частина дітей і можна було потурбуватися про себе. Але чіткого наміру їхати не було, наполягали всі: дочка, батьки, друзі та колеги.

Я виїхала 11 березня, на 16-й день, коли в наш комплекс, збиваючи ворота, заїхав ворожий танк. Це було для мене останньою краплею. Я взяла свій рюкзак, в якому було все моє життя, та пішла, не обертаючись, на евакуацію.

Я переїхала в Київ, а діти залишались на півдні Київської області. Жила по знайомим, які давали прихисток, почала працювати та волонтерити. Робота є тільки у мене, в інших членів родини її нема, тож треба працювати та відновлювати економіку. Роблю все, що можу.

Мої батьки в Миколаєві, на їх голову падають бомби вже набагато довше, ніж на мою в Бучі. На цей час вже 100 днів. Я в Бучі рахували до 10, а вже 100. Наш будинок встояв, але сильно постраждав від бомбардувань та 20 днів проживання орків. В наших маленьких квартирах вибиті всі вікна та двері, дірки в стінах, але це не так страшно, як у сусідів, до яких влучив снаряд та зруйнував взагалі все.

Наразі життя триває у війні. Я намагаюсь розраховувати лише на власні сили та власні гроші. Планую відновлювати своє житло власним коштом, бо вже 2 місяці ні обстеження, ні відшкодування не відбувається. І то зрозуміло - війна триває і державі тяжко. Тож буду далі жити. Головне, щоб усі були в безпеці, живі та здорові. Головне - перемога! А все інше ще наживемо!