Мені 22 роки. У мене є батьки і п’ятнадцятирічний брат. Ми жили на околиці Харкова. 24 лютого прокинулися о пів на шосту ранку, бо почули вибухи з боку Чугуївського аеродрому. О восьмій годині батьки поїхали на роботу, а близько чотирнадцятої повернулися. З того дня на час обстрілів ми спускалися в підвал. 

Коли снаряд влучив у школу, розташовану неподалік, у підвалі тряслися двері. Також було чутно автоматні черги, коли біля нашого району відбувалися перестрілки. 

З їжею і водою у нас не було проблем. Ми мали запаси їжі. Магазини працювали. Була гуманітарна допомога. Воду набирали з колонок. 

П’ятого березня ми виїхали в Полтаву. Вже рік мешкаємо тут. Пів року жили безоплатно у квартирі друзів. Батьки продовжують працювати. Інколи – дистанційно, інколи – у полтавському філіалі. Тільки-но з’явиться можливість, повернемося в Харків. 

Долати стрес мені допомагають заняття у спортзалі. Меншому брату – комп’ютерні ігри. Батьки повністю занурені в роботу. 

Маємо надію, що в цьому році буде перемога.