Семенець Данило, 10 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей №54 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Андрющенко Тетяна Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Пригадую, яким був для мене початок повномаштабного вторгнення. Лютий… Вже зовсім скоро 8 березня – Міжнародний день прав жінок. Ми старанно готували веселий номер на концерт до цього свята: шукали потрібний реквізит та репетирували в школі. І в планах зовсім  не було війни, але одного ранку прокинулись ми не від будильника чи від того, що розбудили батьки, а від ворожих ракет .

І кожен день я думав, що скоро все закінчиться, і ми підемо до школи, сядемо за свої парти. Але з кожним днем ставало все страшніше.

Пішовши в перший день у магазин, я здивувався чергам, бо біля кожного магазина був великий натовп людей. Ми розділились з батьками та стояли в черзі в різних магазинах, щоб зекономити час. Закупивши потрібні продукти, ми почали думати, що робити. Ми ночували в підвалі, де зовсім не біло мереж, і було дуже холодно.  

Але одного дня, коли ми були вдома, поряд розбили дім. Наш дім тремтів, і від цього було моторошно. У вікна ми бачили, як небо стає червонішим, та утворюється хмара від диму.

Стало зрозуміло, що ми в дуже небезпечній ситуації, і вирішили, що наразі краще поїхати закордон. Моя мама покликала з собою свою стару знайому, в котрої син мій одноліток, його звати Марк.Тоді з Харкова до Львова їздили безкоштовні потяги, на які було багато бажаючих. І всі їхали дуже в незручних умовах, притиснувшись один до одного. У Львові нас прийняли з добротою, і ми ночували декілька днів там. А потім відправились на автобусі до Польщі. Ми довго думали, куди поїхати та обрали Німеччину.

Приїхавши до Німеччини, ми заселилися до місця, де жило багато українців, яким надавали допомогу.

Це була величезна спортивна зала, в якій було дуже багато розкладачок. Там ми нарешті і помилися за ці дні. Потім ми переїхали до сімї, яка допомогла з документами. Вони нас дружньо прийняли, але жили ми там не довго. Наша мандрівка продовжувалась. Ми переїхали до нової родини, яка нам дуже допомагала. Вони ставилась до нас з Марком, як до власних рідних дітей та навіть зараз ми на зв’язку. Ми почали там ходити до школи , де не обійшлось без булінгу.

Бо саме моя школа вважалась “многонаціональною”, де вчилося багато росіян, в яких було купа друзів. І бажання повернутись в Україну ставало все сильнішим.

Мама дуже хвилювалася та боялася повертатися в Україну, але того ж літку ми повернулися додому. Це були неймовірно радісні емоції, бо я був дуже радий побачити своїх родичів та друзів. Вже восени розпочалось повноційне дистанційне навчання та стало зрозуміло, що Харків буде жити вічно, бо все навколо забудовується, прибирається та розквітає. Тим часом розвивалась популяризація миротворчого руху, яке потім стало самоврядуванням. Діти району збиралися для того, щоб придумати нові акціі для допомоги військовим. Ми і продавали різні вироби, які виготовляли власноруч, і збирали різні бокси зі смаколиками, шкарпетками та окопними свічками.

Окрім волонтерської діяльності на зустрічах ми обговорювали і різні цікаві теми, щоб відволіктись від навколишньої складної ситуації.  

Але тим часом ворог став наносити удари, які впливали на світло в місті та районах. Було дуже не зручно жити без світла та тепла. Такі випадки були не рідко , але ремонтувались якнайшвидше. Хоча було декілька випадків, коли світла та мережі не було декілька днів, та ніхто сильно не засмучувався. Парки наповнились людьми, які гуляли та активно проводили час. А у деяких школах взагалі можна було зарядити свої присторої та попити теплого чаю з печивом .

Отже, я впевнено можу сказати, що “Харків-місто герой”, над яким завжди буде майоріти жовто-блакитний прапор.