Світлані було дуже скрутно перебувати вісім місяців в окупації разом із мамою-інвалідом і двома племінниками. Найбільше боялись за дітей, не випускали їх з двору

Ми з Миколаївської області. Нікуди не виїжджали. Моя сестра в лікарні. Вдома були, у селі нас застала війна. Істерика була, плакали. Зі мною та моєю мамою проживали діти сестри, мої племінники. Сестра не могла приїхати й забрати їх. 

Коли стріляли, то нам прилетіло на город. Дуже страшно було. Думали, що в хату влучить. Але нас Бог беріг, руйнувань не прийшлося пережити. 

В окупації ми вісім місяців прожили. Нікуди було поїхати скупитися. Магазини позачинялися. Одне одному допомагали продуктами. У нас мобільні телефони забирали. Люди ховали їх, щоб можна було з рідними зв'язатися.  

Ми дуже переживали. За дітей боялися, не випускали їх із хати. Було дуже складно з продуктами: ні хліба, ні борошна не стало. Ні купити, ні спекти. Їли без хліба крупи, макарони, а коли вже все позакінчувалося, тоді наші місцеві, у кого був автомобіль, випросилися в орків за продукти або за гроші поїхати в Миколаїв. Нам звідти сестра передавала їжу. Бувало, що тих людей не пускали назад, і вони сиділи там по кілька днів. 

Люди допомагали, як могли. Підтримували одне одного. Коли вже зовсім стало погано, то давали хто молока, хто яєць, у кого була можливість. Люди, які могли, їхали в Миколаїв, хоч і ризикували. 

Газ у балонах привозили, бо треба було виживати, і сумки передавали від сестри з продуктами. Діти дуже раділи, якщо там була якась цукерка. І нам було радісно, що можемо дітей прогодувати.

Я не працювала. Мама моя пенсію отримувала на картку, і сестра-інвалід – теж на картку. Потім нам дозволили їздити в Херсон. Там знімали гроші під великі відсотки. Іноді дочка мені допомагала, кидала гроші на картку. І сестра теж. То в нас трохи було, щоб основні продукти купити: крупу, макарони, олію, цукор. А ще свічки, бо світла в нас не стало. 

Без світла десять місяців ми прожили. У нас вода була - від генератора качали. У нас підземні води проходять. Правда, дуже брудна вона була, але ми фільтрували, як могли. 

Ми нікуди не будемо виїжджати. У нас уже і світло є, і магазини працюють, товар возять. Можемо і в Миколаїв з'їздити. Сестра за першої нагоди дітей забрала.

Відволікатися допомогає робота – дім, город. Потрібно робити щось. У мене сестра інвалід, мені нема коли депресувати. Була депресія під час окупації. Але ж були робота, діти. Ми не могли розкисати. Десь тихенько поплачу у кутку, щоб дітки не бачили. 

Зараз ми не одним днем живемо, звичайно, але далеко не загадуємо. Чекаємо, що все буде добре. Я вірю, що без війни буде наше майбутнє.