Я жила із сином у своєму селі Павло-Мар'янівка. Ми нікуди не змогли виїхати. У перший день війни нам потрібно було їхати у Снігурівку, отримувати паспорт і нам зателефонували, що розпочалася війна. Так ми і залишилися вдома. У нас у селі багато людей повиїжджало. Було 300 людей, а залишилося 36. Із них троє діточок - 3 роки, 6 і 10, їхня мама і бабуся. 

У нас своя криниця, до нас приходили по воду. Лише у криницях залишалася вода. Ми більше сиділи в будинку, тому що були обстріли. У нашому селищі військових не було, а через річку Інгулець у селі Євгенівка стояли російські війська. Вони по нас стріляли. Нам зруйнували будинок і ворота. Страшно було виходити надвір, щоб витягнути відро води. 

У нас не було погреба, то ми із сином були в будинку. Вилетіли вікна, був порушений дах. Ми отримали допомогу, щоб можна було полагодити все це. Шибок і досі немає у нас. Ми забили вікна фанерою. 

Було дуже страшно, що орки стріляли по наших будинках. Не по полю, а цілеспрямовано по наших будинках. Зв'язку у нас не було, світла теж. Цілий рік ми були без світла. 

Нам навіть під бомбардуваннями привозив гуманітарну допомогу один чоловік - Савчук Володимир. Коли він привіз її перший раз, всі плакали, що нас не забули, дали нам їжу. І борошно дали, і крупи, і олію. Ось навіть зараз переді мною стоїть ящик із допомогою від Фону Ріната Ахметова. 

У нас був маленький транзистор. Поки батарейки ще працювали, ми його слухали тихенько. Слухали, як наші війська звільняли наші землі, і від радості плакали. Сусідам розповідали, що буде краще, щоб не втрачали надію. Так усе і вийшло. 

Боялися, страшно було. Коли почали давати нам продукти, набагато легше стало. 

Я вірю, що наші онуки і правнуки будуть жити у нашій Україні, яка стане найсильнішою, буде процвітати. Я впевнена, що все буде добре і Перемога буде за нами.