Мені 47 років, я за освітою вчитель української мови. Виховую сина. Збиралася на роботу – і прийшло повідомлення від дирекції, що ми працюємо дистанційно. Я не збагнула, що сталося щось страшне. Але в мене є кум, який був прикордонником. Мені зателефонувала його жінка і сказала: «Почалося».

Мене шокувало те, що місто просто здали. Не було допомоги жодної. Чесно кажучи, дуже негативне ставлення. Місто відбудовували, а потім його кинули напризволяще. 

Таке не забудеться ніколи. Маріуполь був повністю відрізаний від усього. Ми готували на багатті. Ділилися з сусідами. Понад три тижні були під будинком, у підвалі. Дуже тяжко було з водою. Наші домашні тварини загинули, бо було два прямих влучання у квартиру.

Ми виїхали завдяки волонтерам. Нам допоміг тренер дитини. Виїхати було дуже важко, нас довго на виїзді з міста не випускали. Потім, під час поїздки, ми дуже часто зупинялися. Обшукували навіть дітей, яким не виповнилося 18 років.

Наразі я без роботи. Без житла. Дуже важко психологічно. І поки я не бачу підтримки щодо житла. Допомоги немає. Дуже важко виховувати дитину одній. Батько дитини помер десять років тому.

Я вірю в перемогу нашої країни і в те, що рано чи пізно ми все-таки повернемося в наше рідне місто.