Мені 25 років. Маю чоловіка і двох дітей. Ми живемо в селі Павлівка Миколаївської області. Вранці 24 лютого чоловік розбудив мене й сказав, що почалася війна. Я не могла повірити в це. Згодом було чутно вибухи. Наступного дня ми виїхали. Коли покидали домівку, то я до пуття не розуміла, куди їдемо й навіщо. Сподівалася, що за два тижні повернемося додому. 

Я з дітьми чотири місяці жила в Польщі. Волонтери допомагали. Спочатку поселили в родині, а потім – у хостелі. Згодом знайшли квартиру, в якій ми з дітьми жили безкоштовно. Одна дитина ходила до школи, інша – в садочок.

У мене не було змоги працевлаштуватися, а на ту матеріальну допомогу, яку отримували, було складно вижити, тому ми повернулися до чоловіка. 

Після повернення в Україну ми всі разом мешкали у Хмельницькій області, а коли звільнили наше село, приїхали додому. Я плакала, коли дізналася про звільнення Снігурівки і рідного села. Проте обстріли продовжуються. На Великдень неподалік загинуло двоє дітей. За нашої відсутності було два влучання у наш двір – у будинку були пошкоджені вікна і дах. Я думаю, що на звільнення усіх окупованих земель підуть роки.