В окупованому селі жити було дуже страшно. Лариса Миколаївна з чоловіком навіть підготували бурякову яму під сховище для дітей

Мені 46 років. До війни ми мешкали у селі Велика Білозерка Василівського району. Чоловік залишився там, на окупованій території, а двоє дітей виїхали зі мною. Зараз ми у Запоріжжі.

24 лютого я зранку збиралась на роботу до школи. Зателефонувала мама моєї учениці і сказала: «Ми сьогодні в школу, напевно, не прийдемо». А буквально за декілька хвилин прийшло повідомлення від керівництва. Потім я почала гортати новини, дивилась телевізор і не вірила, що це правда що таке може бути. 

Думала, що за день-два все це вирішиться і буде, як завжди. Правда, в це вірилось. І ми неначе завмерли в якомусь очікуванні чогось незрозумілого. 

А в магазинах в цей час люди більш продумані всі продукти скуповували. У нас щось було в холодильнику, ми не голодали. Але коли я пішла до магазину, там були пусті полиці: ні засобів гігієни, ні продуктів харчування. І так було десь пару тижнів, але доставку хліба вже через дня три-чотири налагодила місцева влада. Його випікали по школах і розвозили певним категоріям. Хоча величезні черги були і не всім вистачало, і по одній хлібині на руки давали. 

В цей час вже БТРи по селу їздили, було страшно навіть з дому виходити. Дуже голодні ми не сиділи. Такий шоковий стан був, як ніколи. Ніхто не знав, що буде завтра й коли це закінчиться, і це дуже страшно. 

На третій день війська вже прийшли в село. Вони по цей час там, ротація йде постійно. 

Ми не знали, що робити, що чекати від наступних батальйонів, хто там заїде. Моя донька ще неповнолітня була, і ми навіть яму, де раніше зберігали буряки, підготували, щоб ховати дітей. Ми не знали, що очікувати. 

Виїжджала я вже аж у вересні. Очікувала до останнього – вірила, що після Херсонської області і до нас вже наші дойдуть. Тому знайомих багато повиїжджало, а ми чекали і не хотіли з дому їхати. Ми чули про всі ті труднощі в дорозі, особливо влітку, коли спека неможлива була і люди тижнями стояли в черзі. Тожо ми у вересні з перевізниками, які везли людей з Енергодару, вибирались маршруткою з двома валізками, з двома дітьми. Взяли найнеобхідніше, що саме одягнути зараз. Нам пощастило за один день виїхати.

Взаємодопомога людей дуже мені показала, хто є люди. Підтримка була і матеріальна, і продуктами. Я теж намагалась із кимось поділитись тим, що в мене було, а в когось немає зараз. Потім воно налагодилось: дорого все було, але з’явились в магазинах продукти. Коли десь через тиждень з'явилися перші бублики, я взяла цілий кілограм. Це було таке щастя! Я несла їх додому і раділа, тому що муки вдома в той час не, і макаронів - тільки пів кілограма. 

Макарони - це ж найпростіша їжа! Але я пам'ятаю, як діти зателефонували і питали: «Мам, а можна макарони зварити? Так, наче червону ікру вони в мене попросили». 

В нашому селі залишились мої батьки, чоловік і його мама. Вона була ще трішечки ходяча, а зараз вже не пересувається, тому він забрав її до себе додому, і вони зараз там разом живуть. Сумуємо дуже.

Я вірю, що наша країна буде найкращою найбагатшою і діти будуть найщасливішою.