Я з Маріуполя. До повномасштабної війни ми жили дуже добре. Я працювала на заводі 20 років. Але нас настигла війна. 

24 лютого я була вихідна, збиралася у нічну зміну. Повідомили ввечері, що на роботу ніхто не виходить, завод зупиняється. Ми жили на околиці і спочатку не дуже чули, що відбувається. Потім бойові дії стали наближатися. Ми не могли нікуди виїхати. Просиділи 42 дні у підвалі. 

2 квітня нам сказав сусід, що буде авіаналіт. Ми все покинули: взяли з собою тільки документи, навіть ніяких речей не брали, і пішли. Зібрались за дві хвилини. Ми два дні йшли через селище. У перший день нам не дозволили вийти: сказали, що стоять снайпери. Один чоловік нам дозволив переночувати у церкві. Нас було тринадцять людей разом із сусідами. О п'ятій ранку ми вийшли з церкви. Навколо вже були самі окупанти. Нас ніхто не чіпав, тільки перевіряли документи. 

Коли ми вийшли, нас зібрали як в'язнів, посадили в автобус і повезли у Безіменне. Там нас тримали шість днів, після того відвезли у Докучаєвськ. Перевіряли всі документи, а в мене чоловік військовий - я дуже хвилювалась. На щастя, все минуло добре. З Докучаєвська нас спрямували на Таганрог, там протримали три дні. А звідти всіх посадили на потяг і відправили у ліс під Самару. Там ми перебували два тижні. Я зрозуміла, що нам потрібно звідти вибиратися правдами і неправдами. Нас звідти добровільно не випускали нікуди - було таке враження, що ми сиділи у в'язниці. Нас годували, але нікуди не випускали. Тільки у випадку, якщо є родичі. Мені довелося просити сусідку, у якої син був у москві, щоб він сказав, що ми ніби-то їдемо до нього в гості. І за цією заявою нам з дитиною дали згоду на виїзд. Нас відвезли до залізничного вокзалу, посадили на потяг. Ніби під конвоєм. А потім ми своїми силами добрались до москви, звідти на Пітер. А з Пітера поїхали до Нарву і через Естонію, Латвію, Польщу ми добирались в Україну. 

Добре, що чоловік разом із своїми побратимами мене підтримував через телефонні дзвінки. Я сама зараз дивуюсь, як ми подолали такий довгий і складний шлях, щоб повернутися в Україну. 

Дуже добре нас зустріли в Естонії. Дівчата одразу зрозуміли, що ми біженці. Ми дві доби добирались до кордону. Не спали, не їли. Нас поселили безкоштовно у готель з харчуванням. Сказали, щоб ми викупались, виспались, а потім їхали далі. Ми зустрічали багато добрих людей, які допомагали. Дякую їм.

Шокувало, що вороги обстрілювали все, незважаючи на те, що це школа, лікарня, чи житловий будинок. Страшно усе це бачити. Коли сидиш у підвалі, весь дім трясеться, не розумієш, куди влучило, де впало, боїшся, щоб нічого не загорілось. Стільки будинків поряд згоріли. 

У нас взагалі нічого не було. Ми жили на околиці, були ніби відрізаним окрайцем. 25 лютого ми востаннє змогли вибратись за питною водою. А потім замінували всі мости, нікого не випускали. Збирали по сусідах що у кого було. Їли один-два рази на день. Намагалися насамперед нагодувати дітей і літніх людей. Воду набирали і у відстійниках, і у зливних криницях, і сніг топили. Дякувати Богу, живі-здорові. 

Тепер ми з дочкою живемо у Львові. Винаймаємо квартиру. Донька ходить до школи. Чоловік воює. 

Чекаємо і сподіваємося, що Маріуполь повернеться в Україну. 

Дуже хочеться вірити, що скоро війна закінчиться, і тільки Перемогою України. Я щодня молюсь про це. Вірю у те, що території, які з з початком повномасштабної війни окупували, можуть повернутися. А ті, які вже давно окуповані, зважаючи на те, яка там пропаганда ведеться, я не уявляю, як вони зможуть бути у складі України. Там навіть дітей налаштовують проти України. Це страшно. 

Після війни я хочу жити тільки в Маріуполі. Я сама його буду відбудовувати. Я піду на будівництво, на будь-яку роботу аби тільки мешкати у Маріуполі.