Алдошина Анастасія, 1 курс, Комунальний заклад «Прилуцький гуманітарно-педагогічний фаховий коледж імені Івана Франка» Чернігівської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сидоріна Олена В'ячеславівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Для мене цей важкий шлях розпочався ще в далекому 2014 році. Ми з родиною мешкали в Донецьку, не мали жодних потреб і не уявляли, що наше життя може перевернутися з голови до ніг…

Коли у лютому 2014 року російські війська нахабно зайшли в Крим, ми не могли навіть на секунду уявити, що вже у квітні почнеться окупація рідного Донецька…

Зі сторони РФ почали заходити озброєні угрупування. Уже на той час мер міста та майже вся влада втекли, тож місцеве населення залишилося без підтримки. Люди виходили на мітинги, але їх постійно розганяла поліція. З часом почалися обстріли міста, саме тоді моя родина вирішила, щоб п’ятирічна я і мама виїхали у безпечне місце.

Маленька я взагалі не розуміла, що відбувається. Куди ми їдемо? На який час? Коли ми повернемося додому? Мама зібрала невеличку валізу, і ми вирушили в дорогу. Прощаючись з татом і братом, я дуже переживала, що вже ніколи їх не побачу…

З великого міста Донецька, якій мав гучну промислову й фінансову популярність у нашій країні, у якому нещодавно проводився «Кубок з футболу Євро-2012», ми з мамою потрапили в невеличке містечко на Чернігівщині – Прилуки. Тільки тут ми мали родичів.

Нас привітно прийняли моя двоюрідна тітка Тетяна та двоє троюрідних братів: Олексій і Артем. З ними у нас склалися настільки теплі стосунки, що ми вважаємо їх рідною сім’єю.

Я здружилася з Олексієм. На той час він тільки повернувся з АТО, був часто сумний і задумливий, як і я, бо згадувала рідних у Донецьку. Олексій грав зі мною, жартував, розповідав різні історії, щоб розважити мене.

А ще він постійно називав мене ніжно: «Настонька»…

З  часом я пішла у дитячий садок та музичну школу, де мені було важко адаптуватися, адже я розмовляла лише російською мовою. Коли я пішла в перший клас, ми з мамою переїхали в орендовану квартиру. До 2022 року тато і брат приїжджали до нас рідко, та й переїхати в Прилуки назавжди можливості не було, бо там залишалися батьки моїх батьків, яким потрібна була допомога.

У середині душі ми всі мали надію, що обов’язково повернемося в рідне місто та все буде, як раніше, але зараз я розумію, що це неможливо.

24 лютого 2022 року я мала поїхати на спортивні змагання, але прокинулася з новиною, що розпочалася повномасштабна війна... Я не могла повірити, що мені доведеться знову пережити цей страшний сон.

Перші три дні було страшно, як ніколи. Я згадувала події 2014 року та маленьку себе.

Кожного дня лунала повітряна тривога та вдалечині були чутні вибухи. Ми з моїми друзями ходили плести сітки для наших військових, кожен допомагав, як міг. У Донецьку з кожним днем ситуація загострювалась…

Незабаром брат і тато переїхали до нас із мамою. Нарешті наша родина об’єдналася…

Брат Олексій добровольцем пішов обороняти нашу Батьківщину. Ми дуже переживали за нього, у кожного з нас розривалося серце. Час від часу він повертався додому, провідував і нас. 21 липня 2022 р. він погостював, та вже 22 липня його відправили на завдання.

Я тоді ще не знала, що це буде остання зустріч із ним...

Уже в серпні ми всі хвилювалися, бо Олексій не виходив на зв’язок близько тижня. Кожен із нашої родини чекав його дзвінка. Скоро стало відомо, що Олексій загинув… Ніхто не міг повірити у це… Було важко бачити, як мати плаче за сином…

Тільки через рік після його загибелі відбувся похорон. Це був наче жахливий сон, з якого неможливо прокинутись. Всі були змучені болем...

Моя вчителька говорить, що ім’я Настонька мені дуже личить, моїй зовнішності, характеру… Так називав мене тільки Олексій… Я часто запитую себе, якби він був живий, щоб я йому сказала… Я б обняла його міцно з вдячністю за його недоспані ночі, за його силу й мужність, за героїзм….

Мій любимий братику, я твоя Настонька…. Дякую тобі, що ми живемо сьогодні!