День народження дитини припав на страшну дату 24 лютого, тому назавжди закарбувався в пам’яті родини Пак

Вранці 24 лютого я прокинулася від поганого сну. Наснилося, що у нічному небі літають щось типу салютів, а потім роздивилася, що то ракети. Прокинулася – і в телефоні побачила новини… 

24 лютого – день народження молодшої дочки, і ми планували йти до дитячого центру, запросили подружок. Звісно, плани не здійснилися, але ж торт був спечений напередодні ввечері. Прийшла сусідка, подружка донечки, і таки відбулося маленьке свято, не зважаючи на страшенні переживання й нерозуміння, що далі. Ввечері ми поїхали у село до бабусі, де пробули три тижні, доки не виїхали до Закарпаття.

Виїжджали з дому з двома тисячами гривень у кишені. Знали, що нас зустрінуть, а що там і як буде далі – невідомо.

І це дійсно благословіння, що нас прихистили, надали безкоштовне житло. Дякуємо Богові за цих людей!

Але були і паніка, і відчай, бо не знаєш, чого чекати, і не розумієш, що ж робити. Найбільші переживання, звісно, за дітей.

Найбільше шокували події у Бучі та Ірпені. Місяців зо два я не могла прийти до тями. Як люди можуть таке робити з іншими людьми, а тим паче - з невинними безпорадними дітьми? Це нелюди! Серце стискалося, коли я читала про те.

Мої діти зі мною, батьки - на окупованих територіях, бачилися з ними рік тому. Кожні канікули з дітьми раніше їздили до них, але не цього року.

Наразі я безробітна. До війни працювала у кафе подруги економістом. Довелося кафе закрити, подруга поїхала на заробітки за кордон, тому що бізнес залишив кредити, які вона неспроможна платити. Мрію про власну справу, сімейний бізнес. 

24 лютого назавжди залишилось у пам'яті, цей день завжди буде болісним. Але вірю, що день перемоги обов’язково наступить і Бог зцілить усі душевні рани.