Ми до початку війни мешкали в місті Бахмут, в квітні ми виїхали з рідного міста. Покинули домівки, виїжджали на кілька тижнів, але вийшло, що назавжди. Зараз ми в Дніпрі, мені 37 років.
В перший день паніка була - такого стану в мене не було ніколи. Не було продуктів. Були затримки з поставками в магазини, всі стояли в чергах.
Найбільше шокує, коли гинуть знайомі і рідні люди.
Ми виїхали в квітні, а потім поверталися в травні - забирали батьків чоловіка. Там була жахлива ситуація з продуктами і водою, людям було дуже важко.
До глибини душі зворушувало співчуття наших співгромадян, які допомагали і житлом, та і з усіма проблемними питаннями.
Ми евакуювалися на власному транспорті. Спочатку виїхали в село в Харківській області, але там роботи не було, і через сім місяців вирішили їхати до великого міста, де можливо знайти роботу. Всі рідні роз’їхалися по всій Україні.
Думаю, війна завершиться нашою перемогою, але коли - не знаємо, з нетерпінням чекаємо на це.