У мене є чоловік та двоє синів - 14 та 8 років. Ми з чоловіком працюємо. Діти зараз за кордоном з бабусею. 

Перший день війни я була на відпочинку за кордоном, а моя родина була вдома. 

Найбільші труднощі – це психологічні та те, що діти зараз не з нами. Бо важко дивитися через месенджери, як мої діти дорослішають. 

Найбільше шокувало, коли я поверталася з-за кордону і бачила людей, які тікали від війни. Те, що я бачила, було неприємно. 

Ми стикалися з гуманітарною катастрофою ще з 2014 року, тому, коли я поверталася додому, то все купувала для своїх близьких. У нас була така змога підготуватися до того, що може чогось не вистачати. 

Евакуація відбувалась організовано. Я своїх дітей з бабусею двічі вивозила. Перший раз вони від'їжджали у кінці березня, а повернулися влітку, бо здавалося, що було трошки тихіше. Тяжко було бути не разом. А другий раз вони виїжджали у кінці серпня, і це вже були організовані рейси за допомогою волонтерів. Вони дуже допомогли, тому що ми не зовсім розуміли, що робити, куди їхати. Я допомогла дітям доїхати за кордон і повернулася додому. Домашні тварини залишилися з нами вдома. 

Я навчилася не піддаватися паніці, аналізувати інформацію, яка надходить, трошки заспокоюватись сама і заспокоювати найближчих. 

Хотілося б, щоб війна закінчилася чимшвидше, але я розумію, що вона може тривати і не місяць, і не рік. Я не сподіваюсь, що завтра ми прокинемося і почуємо, що все скінчилося. 

Я бачу своє майбутнє в Україні. Я думаю, що повернуться сюди мої діти, а вже що буде на той момент коли скінчиться війна, я навіть не знаю. Зараз дуже короткострокові плани.