В Снігурівці ми живемо з чоловіком і батьками. Я працювала на залізниці. Мати – інвалід першої групи - можна сказати, лежача. Батько – інсультник. Коли зайшли наші «освободитєли», то я не змогла виїхати. Ми залишилися в окупації. 

24 лютого я працювала в нічну зміну на переїзді й почула вибухи. Не зрозуміла, що то таке. Спочатку подумала, що якась аварія. Навіть не могла припустити, що це війна, що все так страшно і серйозно. А потім почалося: був хаос, усі кудись спішили, їхали на машинах. Було страшно й дуже неочікувано.

Найскладніше було те, що батьки хворі, немічні. Довкола все вибухало, а заховатися вони не могли, і покинути їх ми не могли. Сиділи з батьками поряд – що буде, те й буде. Сусідній дім розбомбили. 

З питною водою трошки легше було, бо в нас є свій басейн. Та й живемо в такому районі, де вода була: ми запас мали, це нас рятувало. І сусідам допомагали. Дуже тяжко було з продуктами. Залишалися закрутка, картопля своя, трохи запасів. І Фонду Ріната Ахметова дякуємо. Ми отримували гуманітарну допомогу. 

Коли нас звільнили, я не вірила спочатку. А потім люди, які проходили повз, почали говорити, що наші зайшли. У нас стільки радості було! Нарешті ми дочекалися, що тих рашистів погнали. 

В родині особливо нічого не змінилося. Живемо в постійному стресі, хвилюємося за рідних. Дуже тяжко. 

Мені здається, ще нескоро війна закінчиться. Шкода наших хлопців, які гинуть. Молодь дуже шкода. Молимося за них. Чекаємо перемоги. Надіємося, що все буде добре.