Сім’я Валерія Сіреніна доклала всіх зусиль, щоб виїхати на мирну територію. Забути побачене під час війни на Донбасі Валерій не може, на його очах під обстрілами гинули люди та тварини.

Війна почалася із захоплення Слов’янська. Я знаходився в Луганську. Це була просто дикість. Показували кадри, як захоплювали Горлівський РВВС. У третій декаді серпня 2014 я був у непідконтрольному Луганську. Місто було вже майже порожнім. У 80-квартирному будинку житловими залишалися тільки 9 квартир, решта всі виїхали. У нас не було грошей для виїзду, тому ми залишилися. І населення з тих 9 квартир прекрасно все розуміло. Світла, води, зв’язку, медикаментів не було, із продуктів тільки хліб із перебоями й овочі – це все, що можна було придбати. Підла війна, знущання над тими, хто там залишався.

Запам’яталося найбільше, коли в 10-12-поверхівку влучила міна. Одразу загинули четверо. Подружжя пенсіонерів вийшло на вулицю, щоб дізнатися, як пройти до бомбосховища. Мати й дочка прополювали клумбу з квітами, а жінка годувала залишених котів. Четверо зразу загинули, а ось ця жінка, що годувала котів, була важко поранена. Її не довезли до лікарні, померла від втрати крові. І три кота загинули. Це найстрашніше, що було, коли таке в 150 метрах від твого будинку сталося. Могло бути і з тобою.

Нічні обстріли, пів неба було в заграві – ми тоді не спали. Вікна в нас завжди були навстіж, заклеєні хрестом. Нам афганець розповів, що якщо вікна будуть відкриті навстіж, то ударна хвиля буде вільно проходити й ніяких пошкоджень не буде. А якщо у відкриту кватирку або вікно, балконні двері вдарить, а вийти їй нікуди буде, то змітає меблі, вікна, посуд, усе трощить. Ми бачили, коли осколками всіяне все, сітки москітні валяються.

Забути це неможливо. Як ми за необхідності переміщалися містом, за овочами на ринок або за яйцями, і починалася мінометна або інша перестрілка. Пам’ятаю, я знаходився в районі БК Леніна, доглядав за будинком, мені господарі ключі залишили, щоб я раз на два-три дні навідувався, щоб не було мародерів. Сусіди, що виїхали, залишили акваріумних рибок, котів, щиглів. Вони нас так радували вранці своїм співом! А потім якось уранці чую: незвична тиша. Зайшов, а вони лежать, як сплять. Виявляється, вночі був обстріл Луганського аеропорту потужними снарядами, і в них розірвалися серця. У сусідів також папуги загинули. Тепер, коли я проходжу повз зоомагазини, де співають птахи, то зразу накочується хвиля аж до сліз.

Якимось дивом нам вдалося виїхати. Хазяйка прислала брата на старих «Жигулях» через лінію фронту, щоб забрати обладнання, комп’ютер і документи з офісу. А ключі були в моєї дружини. Він покидав усе в причіп, а вона запитала, коли він їде. Він сказав, що завтра вранці. Вона запитала, чи не міг би він взяти трьох. Від відповів, що бере за проїзд по 600 гривень з людини, тому що там сім блокпостів, треба хабарі давати та проїзд собі забезпечити. А він саме привіз їй залишок зарплати – 2000 гривень. Вона йому віддала ці гроші, тільки щоб вивіз.

Ми ще не вирішили, чи будемо повертатися коли-небудь додому. У будь-якому разі, років зо два будемо утримуватися.

Ми звикли жити в умовах обмеженого простору. До війни заробляли непогано. Дочка вчилася у столичному вузі, на неї йшло приблизно 8-10 тисяч гривень на місяць. Я мріяв про роботу, яку мав до війни. Коли я її отримав, то подумав, що це винагорода за все – хобі стало роботою. На жаль, усе втратили.