В перші дні війни Надія з чоловіком переїхали з Миколаєва до Одеси. Там їм було спокійніше, хоча зрідка і були прильоти по житловим кварталам

Ми поїхали 12 березня з Миколаєва. Не могли залишатись у місті, тому що були весь час обстріли, і ми сиділи постійно в холодному підвалі. А це ж був лютий, і було дуже зимно. У нас в Одесі живе донька, то ми виїхали й жили тут на квартирі. Це було зовсім інше життя. В Одесі магазини працювали, життя було нормальне, а в Миколаєві до 12 березня ми не могли навіть купити хліба. 

Я приходила до магазину, а хліб уже розібрали. У перші дні була дуже велика паніка, тому люди брали набагато більше, ніж їм було потрібно. До червня ми прожили в Одесі. Потім уже стало з водою трішки краще. Бо до того в нас удома водогін перебили. Сусіди розповідали, що були взагалі без води. Ми ще не так постраждали, як інші люди, які жили в Миколаєві. 

Найбільше шокували ті звірства, які коїли з людьми. І таких міст можна перераховувати дуже багато. Найперші, які весь час згадували в ефірі телеканалів, – це Буча, Гостомель, Ірпінь, Харківщина. 

Не менше звірств було і в нашій області - у Снігурівці, у Баштанському районі. Там теж були окуповані території, і росіяни брали в полон цивільних, і знущалися над цими людьми. Ось це більше за все шокувало. 

А ще околицю нашого міста дуже сильно бомбили.  Люди залишилися без житла. Шокує, коли людям нема куди повертатися і нема за що купити житло. Особливо якщо людина пенсійного віку, її вже не беруть на роботу. 

Я дуже нервувалась, тому що ми орендували житло на дев’ятому поверсі. Це вже зараз я більш спокійно реагую. Можна сказати, ми вже звикли – завдяки нашим хлопцям із ЗСУ, які дуже добре працюють у ППО, і ми в них віримо. Ми вже не так хвилюємось, як у перші дні. 

Донька організувала для нас поїздку в Болгарію, але ми витримали тільки місяць. Там нормальні умови запропонували, але ми з чоловіком – люди вже немолоді, і у нас дуже багато хвороб. Я не змогла їсти те, що там пропонували. У мене загострилися хвороби. Через місяць ми нашкрябали грошей, які у нас залишалися, нам ще допомогли – і ми поїхали додому. 

З Одеси я не хотіла нікуди виїздити, тому що тут весь час відносно спокійно було. Знаю, що був приліт у п’ятиповерхівку, люди постраждали. Навіть загиблі були. Ще є курортне місце відпочинку за Одесою, і туди прилітало. Але в саме місто прильотів не було. 

Зараз живемо вдома, у Миколаєві. Тут укриття будують. І в школах ремонтують приміщення, і на вулицях уже є в нас укриття такі, що вистоять. 

Я хочу перемоги якнайскорішої. Хочу, щоб повернувся додому наш онук, який у 19 років пішов на фронт добровольцем. Він навчається в інституті, але полишив навчання, взяв академвідпустку і пішов воювати. Син теж воює - він був призваний. Тому я мрію, щоб усі були живі та здорові, щоб закінчилася війна, і ми почали відновлювати нашу країну.