Мені 78 років. Я пенсіонерка. Живу в Слов’янську з самого народження. Тут працювала після інституту. Перед війною звільнилася. Чоловік помер у 2009 році. У мене двоє дітей. Син живе у Білорусі, а донька - у Слов’янську. Є онуки.

Я не могла повірити, казала, що не може такого бути, щоб росіяни напали. А потім почула вибухи. Сестра зателефонувала і сказала мені про війну. 

Бували перебої і зі світлом, і з газом. Але ми з дочкою виїжджали в Полтавську область, тому нічого страшного не застали.

Донька з онукою раніше виїхали до Польщі, але згодом донька повернулася в Україну. Ми якраз до неї приїхали в Полтавську область. Там такі гарні люди! Я досі сумую за тим селом.

Я стараюся сама триматися і сестру підтримати, щоб усе було добре. Підбираю то кішечку, то собачку. Займаюся тваринками - так і справляюся з моральними проблемами.

Майбутнє бачу тільки без війни. Надіюся дожити до перемоги.