Дем’янов Іван, 11 клас, Харківський ліцей №28 Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сороколіт Наталія Вікторівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Це слово впливає на кожного з нас, змушує змінюватися, вчитися приймати рішення, коли не знаєш, що буде завтра. 1000 жахливих днів залишили свій слід не лише в історії, а й у кожній людині, яка їх пережила.

24 000 годин змінили кожного назавжди, навчили цінувати те, що раніше було буденністю, як щось особливе.

1 440 000 хвилин змусили нас змінити свій погляд на життя та зрозуміти його по-новому. Вони показали нам, як люди можуть об’єднуватися для допомоги один одному, робити неможливе можливим.

Найголовніше, що я зрозумів за ці 86400000 секунд, – надія є. Вона залишаються з нами, доки ми продовжуємо існувати та боротися.

Боротьба стала нашою невід’ємною частиною. Кожен пережив щось особливе, зіткнувся з труднощами, які виявилися набагато складнішими, ніж можна було собі уявити. Вони стали основою для того, кожен зробив свій внесок, щоб допомогти іншим. Багато людей було відправлено на передову, де вони захищали наші кордони, відстоювали незалежність нашої країни. Дехто зайнявся волонтерською діяльністю і робить це досі. Значна кількість громадян підтримує сили наших військових нескінченними донатами. Деякі люди були змушені залишити все, що мали, поїхати за кордон, у пошуках нових шляхів та притулку .

Мій шлях війни став для мене трансформацією.

Я народився в Харкові, місті, яке завжди було, є і залишається особливим. Тут  ріс, знаходив друзів, радів, сумував і проживав найцікавіші моменти свого дитинства. До 24 лютого я, як і все моє оточення, не міг собі уявити, що значить радіти кожному новому дню, кожній годині без тривоги, кожній хвилині, проведеній разом із рідними. Тепер усе змінилося, і вже ніколи не буде, як раніше.

Пригадую, як все почалося, людей охопила паніка… Це відчуття паралізувало всі думки, викликало стрес, який  вплинув на населення.

Новини змінювалися щохвилини, ніхто не міг передбачити, яким буде завтрашній день. Для мене та моєї родини початок війни став справжнім випробуванням, яке змусило нас виїхати за кордон, де ми досі перебуваємо. Це рішення  мало придушити страх, дати змогу відволіктися від жахіть, що  супроводжують війну.

Усвідомлюю сьогодні: страх не зник. Досі відчуваю тривогу за рідних, друзів, знайомих та товаришів. Часто думаю за військових, які щодня віддають своє життя, аби захистити нашу країну.

З перших хвилин перебування за кордоном зрозумів, що  це ще одне випробування. Відчув, що можу проявити себе по-новому. Я знайшов у собі нові сили, про існування яких  не здогадувався, зрозумів, що у найгірші часи людина здатна долати труднощі, здатна до боротьби, навіть у найскладніших умовах. Нове середовище показало мені інші шляхи для саморозвитку, самопізнання. Спостерігав, як багато людей поставились до нас скептично, бо не хотіли бачити на своїй землі. Але я безмежно вдячний тим, хто, не зважаючи ні на що,  допомагав та підтримував нас у найважчі часи. Вони відкривали двері своїх домівок, намагалися допомогти матеріально та  морально всім, хто цього потребував .

За час, що провів за кордоном,  встиг багато чого пережити. Це було не завжди легко, і я часто думав про місто, яке й досі займає важливе місце в моєму житті, душі, серці.

Харків. Кожен раз, коли  складно,  згадую свою малу Батьківщину ,і ці думки допомагають  мені відчути себе краще, отримати нові сили. У Харкові зосереджено все моє життя до 24 лютого 2022 року. Друзі, родичі підтримують мене, навіть коли самі потребують допомоги. Не можу передбачити, що буде у майбутньому, але точно знаю: де б не був, Харків залишатиметься джерелом мого натхнення.

У своєму  телефоні знайшов фото, яке зробив  іще до війни. Синє, безкрає харківське небо. Люблю дивитись на цей знімок, він на заставці, коли телефонують рідні.

Порівнюючи себе зараз із собою вчорашнім, розумію, що багато чого залишилось назавжди позаду. Але є те, що носитиму в собі завжди: синє, безкрає харківське небо. Світлішає від нього на душі.