Наталія | Зарічне

"Через наше село снаряди літали"

Старші люди, самотні, малорухомі, немічні та паліативні хворі. Після загострення безпекової ситуації на Харківщині евакуаційники «Схід SOS» привозять до Дніпра дедалі більше жінок і чоловіків, безпорадних у побуті. Літні люди змушені тікати з власних домівок, хоча планували пережити війну в рідних стінах. Виїздять часто під вогнем і з похапцем зібраними речами. А подекуди – лише з документами. Матеріал Радіо Свобода.

Сусідка по кімнаті жінки в шелтері – землячка. 69-річна Наталія – із села Зарічного, за 25 кілометрів від Вовчанська. Наталія все життя пропрацювала поштаркою, зараз – на пенсії, у неї – хвороба Паркінсона. Донька жінки з чотирма дітьми віком від 6 до 14 років перебувають в евакуації, за кордоном. Доглядати за Наталею нікому.

Умови Наталії у шелтері Дніпра

Її село було «сірою» зоною, російські солдати розмістилися за Зарічним, як згадує переселенка.

«Вони стояли далеченько від нас, за посадкою. Через наше село снаряди літали – на Старий Салтів, на бази відпочинку. Розгромили бази. Село наше не зачепили. До села під’їжджали ближче, ракети пускали… Люди – дехто виїздив, але в основному всі лишалися. Хазяйство ж у багатьох, куди поїдеш?» – каже вона.

Позаду в Наталії – три місяці нерухомого стану у лікарні Харкова й досить успішна реабілітація. Зараз вона потроху ходить із допомогою ходунців. Але повертатися додому, в село, небезпечно – лінія фронту надто близько, говорить жінка.

«Якщо раптом знову треба буде зібратися і виїздити – я не зможу. Таблетки п’ю, а що далі – не кажуть. Ходити треба, робити вправи. Стараюся не падати духом. Додому, може, і не вернуся, а до доньки, в Харків, поїду. Скінчиться війна, донька з дітворою повернуться з евакуації, з Польщі, – я до них. Зв'язок є, і сьогодні вже балакали, кажуть, щоб я не сумувала. Ми з донькою і онуками не бачилися з самого початку війни – вже понад два роки», – розказує Наталія.