Мені 34 роки. Я маю чоловіка і двох дітей. Ми живемо в місті Дніпро. Я сиджу вдома з маленькою дитиною. До війни працювала продавчинею. Чоловік був поліцейським, а в 2021 році пройшов переатестацію і став військовим. 

Ми з чоловіком були розгублені, коли дізналися про початок війни. Боялися за себе і за дітей. Було страшно через обстріли. Хвилювалися, щоб росіяни не захопили Дніпро. Добре, що в мене розсудливий чоловік. Він заспокоював і казав, як правильно вчинити. Зараз він знаходиться за п’ятсот кілометрів від дому. Я бачу його раз на два місяці. 

У перші місяці війни у нашому місті було більш-менш спокійно. Продуктів вистачало, вода була. Ліків вистачало.

Тільки взимку, після обстрілів, по три-чотири дні не було світла і води. В магазинах швидко розкуповували воду. Важко було дістати  її. Через це мене охоплювала паніка. 

На даний момент моя найбільша проблема полягає в тому, що я не можу вийти на роботу, бо ні з ким залишити дитину. 

Ми з чоловіком допомагали військовим і переселенцям. Передавали на передову ліки, пластирі та джгути. А переселенцям я віддавала дитячі речі.

Шокує, що війна затягується. Думаю, що вона триватиме понад п’ять років.