Мій чоловік загинув у Маріуполі. Діти мене вивезли спочатку в Тернопіль, а потім в Івано-Франківськ. У мене є син і дочка.

У перший день війни ми з чоловіком були вдома. Почали бомбити - ми спустилися у погріб.

Найбільший шок – це втрата чоловіка. Я отримала перелом руки, тому що летіла від вибухів під час обстрілу «Градами». Це дуже тяжко. Донька мене з зятем вивезли. Потім син до нас приєднався.

Ліки у нас були, світла і газу не було. Вода була тиждень, потім її не стало. У сусідів була криниця - ми потихеньку звідти набирали. 8 березня діти мене забрали в більш тихий район. Повезли в лікарню, щоб накласти гіпс, бо у мене був перелом. Приїхали в лікарню, а там обстріл. І вони мене забрали до себе. А чоловік сам загинув, вдома.

Коли ми жили на Волонтерівці, ці вибухи чули щодня. Ми вже до цього звикли. Не те що звикли, але вже менше реагували на все. Уже не пригиналися навіть.

Друзі мого зятя – співробітники Червоного Хреста. Тож донька із зятем допомагали вивозити людей із Сартани, з Маріуполя, розвозили їм їжу і одяг. Потім, коли вже стало зовсім складно, у двадцятих числах березня, ми виїхали разом з Червоним Хрестом. Там була дуже велика колона з Маріуполя. Ми виїхали на Запоріжжя, а потім – далі.

Їхали з двома котами: донька свого забрала, я - свого. Вони були дуже перелякані. У Тернополі від стресу моєму коту стало погано. Дочка повезла його в лікарню. У Маріуполі він потрапив під вибух, і його трохи закидало. У Тернополі наслідки від травми поглибились, і він там помер. А кіт доньки з нами.

Мені здається, що після усього пережитого я вже нічого не боюсь. З нервами я сама впоралася, без психолога. Аби тільки здоров'я не підвело. Тому що у мене був надзвичайно сильний стрес: я не розмовляла два тижні, тому що мені обпекло шкіру гаряче повітря від вибуху. Я навчилась справлятись. Все буде добре, я сподіваюсь.

Коли ця війна може закінчитися, не уявляю. Хотілося б, щоб швидше.