Я живу одна. Син вже дорослий, давно живе не зі мною. Працюю продавцем на ринку. Батьків немає. 

У 2014-му війна мало торкнулась нашого міста. А у 2022-му я була на роботі, почали бомбити аеропорт, було дуже страшно. По-справжньому небезпечно у нас стало у березні, коли почали влучати у будинки, коли вимкнули світло, газ, опалення. Нічого не було. Варили їсти на вогнищах, воду зливали з баків, збирали дощ. Не було ніяких умов. Тяжко було діставати продукти харчування. Потім їх можна було купити за шалені гроші. 

Я боялась вибухів, обстрілів. Для мене це було найстрашніше. Я вже не могла там залишатися. Думала, що якщо я там ще трохи посиджу, я зовсім з глузду з'їду. 

Я хотіла виїхати ще у березні, просто не було можливості. Виїхала у квітні. У дорозі все було нормально. Ми приїхали у Жовті Води, тому що знайомий домовився про нас зі своїм другом. Нам приготували квартиру. Потім я в Києві побувала, але знову повернулась у Жовті Води. 

Добре, що мій син цього всього жаху не бачив. Він за кордоном. Я хочу поїхати до нього, тому що це моя єдина рідна людина.