Я прокинулась, щоб почати збирати сина до садочка. Задзвонив телефон й сусідка у слухавку почала мене лаяти за те, що не може додзвонитися до мене. А далі фраза "Подзвонив син з Києва, стріляють - почалась війна, Росія напала на нас..." .

Про початок війни нагадують ключі від квартири сусідки, що мені 24 лютого зателефонувала й сказала про початок війни. Вони й досі у мене...

Останній раз я бачила маму 18.02.22, після похорон батька. Далі окупація рідних по теперішній час. Через відсутність ліків дідусь помер у муках. Померла бабуся.

Через те, що син аутист, в перший рік війни зникли продукти, які він міг їсти, бо раціон у нього дуже обмежений. Але зараз призвичаїлися. Окрім сина і чоловіка поряд близьких (саме близьких, а не біологічних родичів) немає - усі в окупації. Сильною опорою став для нас хрещений батько нашого сина та його сім'я. 5 березня 2022 року. Синові було 5 років. Його радість на повітряні кульки. Я обійшла усіх знайомих та ті магазини, що працювали (а їх було у місті одиниці), щоб знайти їх. Працювати повноцінно не можу, бо виховую сина інваліда групи А 6 років, але коли чоловік вихідний ремонтую одяг, прибираю приміщення за хоч якісь гроші.