Через «руський мір» Марина із дітьми була вимушена покинути рідну домівку. За вісім років поневірянь вони не знайшли надійного притулку, а їх життя й надалі погіршується.

В травні 2014 року я з дітьми виїхала з Донецька, бо після «референдуму» було зрозуміло, що України в Донецьку вже не буде. В 2015 ми перебрались до Сєвєродонецька.

24 лютого десь о п’ятій ранку я вигулювала собаку і почула перші постріли, але все одно пішла на роботу в лікарню.

Першого березня, після перших прильотів по місту, коли в нас на балконі повилітало скло, ми пішли до сховища у лікарні і там жили п’ять днів, а потім виїхали у Дніпро, надалі – у Польщу.                У мене не було закордонного паспорту, не було документів на кота, кішку і собаку, але польські прикордонники єдине, що спитали: чи потрібна їжа тваринам.

Зараз, коли ми з дітьми повернулись в Україну, ми опинились навіть в більш скрутному становищі, ніж на початку війни. Ми все ще лякаємось повітряних тривог, які нагадують нам про те, що нас можуть убити в будь-яку хвилину.