Мені 47 років. Я проживаю в місті Снігурівці Миколаївської області. Працюю в пожежній охороні. 

У перший день війни ми були в Снігурівці. Я працював у пожежній частині, і коли пішли «Гради», ми допомагали людям, гасили пожежі. Горіло три хати, гараж. Потім був авіаудар, і ми теж допомогали людям. У них посипалися дахи в будинках. Ми врятували, наскільки я пам'ятаю, трьох людей. Були й загиблі. І потім я зрозумів, що свою сім'ю треба вивезти. Дізнався, що є евакуаційний потяг у Кривому Розі, навіть не один.

Я сказав дружині, що треба їхати. Вона зібрала речі, і я вивіз сім'ю в Кривий Ріг. Черга була дуже велика на ці поїзди. Багато людей було. Я вже думав, у мене нічого не вийде. Третій поїзд приймав тільки в тамбурі. В один вагон брали не більше десяти чоловік. Ми вже стояли на пероні. І все-таки моя родина виїхала до Львова. А потім вони знайшли людей і вибралися до Німеччини, тому що у Львові теж бомбили інфраструктуру. Наразі моя родина в Німеччині. Вивчають німецьку мову. Молодший син вчиться в школі, йому 12 років, вчиться онлайн. І старший так само, тільки він учиться в політехнічному коледжі міста Миколаєва. Жінка займається домашніми справами, за дітьми дивиться. 

А я повернувся до Снігурівки – і почалося пекло. Знову були пожежі. А потім ми зустрілися з кадирівцями, наскільки я зрозумів.

Ми їхали після пожежі й чомусь зупинилися. Нам сказали вийти з машини й поклали лицем до землі, перевірили, чи є у нас зброя, оглянули машину, спитали, куди ми їдемо.

Звісно, у всіх перевірили документи, забрали їх на деякий час. І телефони теж. Потім ми з ними несли службу три доби. У туалет під конвоєм ходили. Міняли один одного. Хлопці нас змінили, не злякалися. Один раз змінили, потім другу зміну поміняли, а на третю вже були прильоти, і нам сказали, що необхідно евакуюватися, що вони теж будуть виходити, бо сюди летітимуть снаряди. І нас відпустили. 

Потім ми зрозуміли, що буде дуже важко, і частково наш особовий склад почав евакуюватися зі Снігурівки до пожежних частин Баштанки, Казанки та Нового Бугу. Там ми далі несли службу. Я евакуювався з останніми пожежними. Ми бачили, що весь особовий склад уже вийшов. 

Потім я ніс службу в Баштанці. Там також було нелегко, були неодноразові обстріли, і С-300 прилітало, і авіаудари траплялися біля Баштанки. Пізніше я виїжджав у місця знаходження вибухонебезпечних предметів, виявляв ступінь їх небезпеки. Також ми виїжджали на пожежі в промисловій зоні. Після обстрілів допомагали людям: витягували їх, евакуйовували. 

А через дев'ять місяців усе-таки звільнили Снігурівку. І ми знову виконували наші обов'язки. 

Ми думали, що спочатку люди боятимуться, бо було дуже багато замінувань. Я вважав, що не всі повернуться на службу, але повернулися всі.

14 листопада була наша перша зміна 2022 року, і я якраз був на чергуванні. Я й досі виконую свої обов'язки. Ми допомагаємо людям.

Я розумію наших солдатів – захисників і захисниць. Я бачу, що їм дуже важко. Хотілося б, щоб нас не покинули в біді Євросоюз та Америка, щоб допомагали боєприпасами, бронетехнікою – усім необхідним. Якщо так буде, то ми переможемо. 

Вірю, що майбутнє буде кращим, ніж до війни. Кожна людина хоче бути вільною, незалежною. Треба, щоб кожен громадянин дотримувався законів, а держава піклувалася про людину – так, як у Європі.