Любов Василівна натерпілась горя в окупації і виїхала, щоб зберегти залишки здоров’я

Мені 68 років, я до війни жила в Херсоні. У нас почались обстріли, а я онкохвора, мені не можна нервуватись. До того ж, у Херсоні лікарню розбомбили, там ліків немає. Я приїхала до племінників, стала на облік у Сумах, як тимчасово переміщена особа. Мені тут безкоштовно дають пігулки, ставлять крапельниці.

В Херсоні тепліше, ніж в інших частинах України, тож 25 лютого ми зі знайомою збирались їхати на дачу. Але так і не поїхали - у четвер вона мені зателефонувала і сказала, що війна почалася. Було дуже страшно. Чоловік мій хворів тоді. Він через два місяці після початку війни помер, тому що дуже сильно хвилювався через ці всі події.

Дуже було важко, коли до нас на початку березня зайшли окупанти. Не було ліків.

Потім почали возити з Криму ліки, харчі, товари першої необхідності і продавати у п’ять разів дорожче.

23 листопада ми виїхали з Херсону. Син з родиною тепер у Львові, я у Лебедині. Дуже хочеться побачити їх.

За квартиру переживаю – Херсон дуже бомблять. На лівому березі в нас дача. Чоловік побудував та пожити в ній ми так і не встигли. Коли сусідам телефоную, в мене руки трясуться від нервувань та страху. Плачу і все. Родина підтримує – серед своїх трішки легше. Але зараз з будь-якого приводу сльози течуть.

Може, звільнять лівий берег та перестануть окупанти звідтіля по Херсону гатити. Вірю в найкраще. Ми, українці, працьовиті. Ми відбудуємось, як би важко не було. Аби тільки війна скінчилась і ми жили на своїй землі.