Війна застала нас вдома. Страшно згадувати, хочеться забути про це все. Наше селище знаходиться поряд з Луганськом і Щастям. Уже 22 лютого у нас було чутно вибухи, точилися якісь бойові дії. І вже о 4-й годині ранку над будинком пролітав вертоліт рф. Я чоловіка розбудила і сказала, що потрібно виїжджати. Це страшно згадувати. Страшно було за дітей. Була неймовірна паніка. Вже було чути обстріли, вибухи десь уже дуже близько. Уже в лікарню везли наших військових двохсотих. Я все це бачила. Це жахливо, жахливо.

Мого чоловіка збиралися евакуювати з роботи, але він відмовився: сказав, що без родини не поїде. Не дозволяли на своїх машинах їхати, щоб не робити затори на дорогах. І ми лишилися.

Ми залишились у Новоайдарі, його окупували 25 чи 26 лютого. Через три дні повідомили, що йде евакуація через Сєвєродонецьк. Звідти потрібно було добиратися до залізничного вокзалу. Ми дісталися Сєвєродонецька, там у бомбосховищі посиділи два тижні. Через те, що обстріл був дуже сильний, не проводилася евакуація саме залізницею. Було страшно вийти надвір. Так багато людей загинуло. Ми були сім'єю: троє дітей і я. 

Коли активні бойові дії почалися у Сєверодонецьку, ми ледве звідти вибралися через Сватове. Виїжджали назад у Новоайдар до батьків. Батьки дуже сильно просили, щоб ми повернулися. Казали, що нібито там усе гаразд, тихо. Ми повернулися, були у Новоайдарі до квітня місяця.

Зважаючи на те, що мій чоловік був поліцейським у Луганській області, окупанти його забирали, допитували, катували. Мене кілька разів забирали, допитували, тому що моя сестра – колишня військова. Росіяни думали, що це не сестра, а я, бо я прописана за тією адресою.

Коли забрали мого чоловіка вшосте, у мене вже було страшне передчуття. Це було 28 березня. Їх відвезли у ліс, хлопців застрелили, а його поранили, він упав разом з усіма. Окупанти поїхали, а він залишився там лежати. Додому він повернувся за дві години і все мені розповів. У нього було прострелене плече. Тоді я зібрала дітей, пакет з речами і документами і сказала, що ми завтра виїжджаємо. 

Деякі сусіди підтримували війну і казали, що рашисти нас звільнили, але ми розуміли, що нам там життя не буде. Моя бабуся сказала: "Ти зі своїм патріотизмом зведеш усіх у могилу". 

1 квітня ми виїхали у напрямку Дніпра. Я знайшла перевізника, який нас вивіз. Ми потрапили під обстріл біля Чугуєва, бо водій загубився. Коли ми дісталися до Дніпра, ми не вірили, що залишилися живими. Настільки було страшно. Відтоді вже майже рік минув, але деякі страшні моменти я намагаюся забути.

На першому блокпосту стояли "лнрівці" у Старобільську. Вони роздягали всіх чоловіків, дивилися татуювання, якісь позначки українські. Було страшно, бо окупанти погрожували прострелити спини. У мого чоловіка було кульове поранення в плече - через це нас дуже довго тримали, допитували, звідки це поранення. Нам пощастило, що ми натрапили на чоловіків старшого віку і вони якось не звернули увагу або, може, просто відпустили. Але нас більше залякали напередодні виїзду люди, які перебували в окупації. Буцімто окупанти на блокпостах розстрілюють, що у них є бази даних, вони все про всіх знають. Насправді у них не було жодних баз. 

Я всі документи чоловіка (посвідчення учасника бойових дій, поліцейського) зашила дитині у куртку. І коли на першому українському блокпості нас зупинили і почали розпитувати, ми були настільки раді, і таке було полегшення - ніби ковток свіжого повітря! Я навіть не можу це описати. Ніби ми сиділи у клітці, де браквало повітря, і нарешті можемо дихати на повні груди. Ми були в такому стані щастя і ейфорії, що опинились на українській території! А в окупації коїться свавілля. Я не розумію, як там можуть жити люди. 

Коли ми заблукали під Чугуєвом, на той момент це була окупована територія, і ми потрапили під обстріл. Орки розстрілювали евакуаційні машини, автобуси - все розстрілювали. Там люди загинули! Було страшно дивитися на обгорілі машини. 

Ми побули в Дніпрі і вирішили поїхати далі - до Полтави. Ми дуже хвилювалися, боялися.  Старшій доньці дев'ять років. Вона в мене запитала: «Мам, а ми не помремо, ми виживемо?»

Я дуже багато доклала зусиль, щоб це все забути. Це дуже страшно.

Я вірю у Перемогу, у те, що ми повернемося додому. Туди дуже тягне, хочеться побути поруч.

Цілий рік минув, і мій психолог каже, що мені треба ці спогади замінювати на хороші емоції. Допомагають відволіктися діти. Я ходжу на різні тренінги для переселенців. І поки не закінчилася війна, я думаю насамперед про те, як вижити.

Будувати плани поки неможливо, тому що ми живемо у стані внутрішнього страху: а що, як завтра будуть бомбити? Плани є хіба що на день-два. Діти допомагають мені жити далі. Для них це теж - великий стрес і я, як мама, маю зменшити його по максимуму. 

Тепер я працюю бухгалтером онлайн, виховую своїх трьох дітей. Чоловік перебуває під Бахмутом. 

Я думаю, що війна триватиме ще довго. Можливо, якісь зрушення відбудуться до кінця року. Думаю, що років за три все нормалізується і ми повернемося додому. 

Майбутнє бачу без війни, без страху за життя дітей, за своє.