Гаврилова Софія, 16 років, 11-Б клас, Іванківський районний ліцей №1 ІСР

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Іванченко Людмила Василівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Самостійну державу може здобути собі український народ тільки власною боротьбою і трудом.

Степан Бандера

Один, два, три... Постріл. Принцип роботи гаубиць став зрозумілим. Винищувачі один за одним входять у повітряний простір. Заплакана мати спить у мене на плечі, на руках котик. Навколо темно, лише невеличкий отвір у стіні напроти дає зрозуміти, що вже ранок. 24 лютого пройшло, перший день війни минув.

Він не був найстрашнішим психологічно, скоріше фізично. Ти не контролюєш своє тіло, різкі болі у м'язах ноги - я й не помітила, що стукаю нею вже яку годину. Намагаюсь зосередитися на ударах серця, але думки розбігаються. "Ворожі гвинтокрили вже у Вишгороді, висадка десанту в Гостомелі, перетнули ЧАЕС", - вимкніть нарешті цей телевізор! Я думаю раціонально, ще є шанс виїхати, проте мене не хочуть навіть й слухати. Погодинно мої плани розбиваються з кожним повітряним боєм, який було чути на подвір'ї мого дому. А далі чотири дні в підвалі, відсутність сну та харчування. Цивілізований світ вийшов з мого містечка - прийшла розпуста і варварство.

Я наллю собі останній пакетик розчинної кави, сидіти біля вікна не можна, тому сьогодні без романтики, притаманної літературним героям. Усе ніби заспокоїлось, наші воїни віддали останній бій за Яйце життя, та були змушені покинути наш напрямок розгорнутого фронту. У небі ворожі винищувачі та сніг. Він летить та вкриває своєю вуаллю сліди від куль та плям крові на скронях. Усе навколо зупинилося. Є тільки я і війна. Я і смерть.

Вода зі снігу та льоду – недарма я в дитинстві дивилася як вижити в дикій природі. День проходив за книгами. Щоб заспокоїтись, було достатньо однієї на два дні. Я сумувала, але намагалася не дати думкам заволодіти над холодним розумом. Краще потрапити до пекла, ніж жити під звуки постійних обстрілів своєї країни. Нічними страхіттями стали не погані сни, а літаки над головами.

Колона за колоною їде в сторону білорусько-українського кордону. Встигла облаштувати пункт спостереження у своїй кімнаті, дарма що в будинку через сто метрів перебуває снайпер. Я відчувала, що нас будуть звільняти. Знімати диявольські кайдани, одягнуті не по власній волі.

28 березня. Він уже в Житомирі. Мій пристосований до війни розум ніяк не може прийняти цю інформацію. Близька мені людина евакуювалася. Питання тільки одне: «Як?» Але часу на драматичні роздуми режисер мені не дав. «Сьогодні Іванків будуть атакувати градами», - ще один удар. Через половину містечка ми біжимо, на вітрі вечірнього сонця розвивається не довге волосся, а жовто-блакитна фенечка. Я розуміла, що через таку дрібницю доктор Тагабат скаже: «Розстріляти». На щастя, все обійшлося без пороху в повітрі.

Останній день березня. Мама готує смажену картоплю, я несу їй банку з бабусиними маринованими огірками. Вибух. Вікна повсюди відчинились. Я чую свист у вухах – це легка контузія. Підірвали міст. Вчинки ворога цинічні, лише слабий нищить за собою все, аби як можна більше дошкулити. Цей день вирішальний - бій та полум’я, як 24 лютого, чи довгоочікуваний подих вільного життя?

Перше квітня – день сміху. Для мого містечка він пройшов у сльозах. Сльозах, які навертаються від вигляду наших воїнів. Я бачу їх прямо перед собою: вони справжні. Це не марево, не гарячка! Нас звільнили.

Окупація змінила всіх. З першого дня звільнення я віддала всі сили як волонтер – досвід у житті, який навчив мене, що таке працювати до останнього. Місяць я жила в Тернополі без батьків – навчилася самостійності, умінні приймати рішення. Але чому найбільше нас учить війна? Любити кожного, хто готовий цю любов прийняти.

Мир. Таке вільне й таке жадібне слово… Наш дух вбиває ворога, як гостре лезо. Перемогу для України принесуть її діти, а не асистент з «ядерним чемоданчиком». Тож для мене мир – це територіальна цілісність України. Це незламна нація зі сталі від Ужгороду до Луганська.