Марина пережила страшні дні під обстрілами, але змогла допомогти й собі, й сусідці заспокоїтися. Але прийшлося виїжджати, щоб зберегти життя. Повернувшись, Марині знову прийшлося подружитися з рідним домом.

Я не можу сказати, що це був перший день війни. Я пам'ятаю просто, коли по Щастю почали ходити люди з автоматами. Це дуже турбувало. Я розуміла, що я беззахисна.

Мені в травні доводилось багато разів їздити в Луганськ. Я їздила туди ще в квітні, але ще не було блокпостів. СБУ вже була захоплена, але вона булатаким собі осередком. Ти повз проходив і розумів, що туди краще не ходити.

Для мене першим днем війни стало 9 березня, коли ми приїхали на захід, присвячений Шевченку. Там були діти і люди похилого віку, тоді на нас був скоєно напад. Це перше, що навело на страх і змусило зрозуміти, що ти нічого не можеш вдіяти, тобто протистояти тій навалі. Потім з'явилися блокпости, вони дуже напружували. Я не розуміла, як це може відбуватися в моїй країні, яка дуже мирна.

У червні-липні ми чули постріли від нас далеко. Потім у вересні це все підійшло до нас. Тоді ми чули постріли і в наш бік, і від нас. Потім бачила в жовтні, коли повернулася сюди, такі обстріли, що я і попадала під них. Боїв не бачила, але чула постріли в Щасті та біля нього - потужні обстріли, аж земля здригалася. Ми піднімалися на другий поверх, у мене 2-поверховий дім і бачили це все.

У мене є сусідка, вона набагато старша за мене. Вона дуже хвилювалася і просилася в мій підвал, оскільки в неї немає свого. Вона просилася до мене, щоб там ночувати. Ми з нею багато розмовляли. Я її заспокоювала і казала, що треба якось триматися, де безпечно, а про що можна не хвилюватися. Коли ми хвилюємося, ми не можемо спати. Я з нею вела багато дискусій.

У вересні ми прийняли рішення, що треба виїжджати.

Я прощалася з домом і плакала, ходила всі дерева обіймала. Я жила в Харкові, потім в Києві, в Одесі і нарешті я повернулася. Оце повернення залишилося в мене пам'яті. Я повернулася, а дім мене якось не прийняв. До сих пір згадую, що дім залишився таким «ображеним». Я не згадую, як я під обстрілами лежала, але закарбувалося в пам'яті відчуття, що я приїхала, а дім мене не прийняв. Зараз я знову подружилася зі своїм домом, садом і городом.

До війни життя бурлило, хоча якісь великі події не відбувалися. Але все було доступно. Зараз ходять тільки два автобуси до Северодонецька, тому він відрізаний. Я не можу їздити кудись. Зараз не можна купатися в річці Сіверський Донець, не дуже ти можеш ходити в сторону Сіверського Донця на природу гуляти.