Я не був на могилі сина з початку війни. Постійно обстріли, небезпечно приходити на кладовище. Через це, звичайно, біль у душі постійно.

 Бракує сина, немає його поруч із нами вже 27 років, але біль втрати не вщух. Йому було вісім років, коли він загинув під колесами п'яного тракториста дорогою до школи. Не встиг він пожити в новому будинку, який ми з дружиною будували самі по цеглинці.

2015 року цей будинок потрапив під обстріл. Вибуховою хвилею вибило вікна та двері, осколками посікло стіни. Мені доводиться жити в літній кухні, будинок ми не відновили. Жодного бажання немає, руки не лежать.

Після смерті молодшого сина у дружини почалися проблеми з хребтом, вона заледве ходить. Самостійно може хіба що приготувати обід. Ми дбаємо одне про одного, так і рятуємося від війни.