Мені 56 років. Я з села Зелений гай. Працював трактористом і тепер маю проблеми зі спиною - інвалід третьої групи, маю профзахворювання. Виїхав підлікуватись в Запоріжжя, так тут і зупинився. Все чекаємо, щоб повернутись додому, але, мабуть, навряд чи вже повернемось. Мене війна застала вдома там, на окупованій території. А поїхав я у вересні минулого року. 

Ми бачили, що через наше село їхало дуже багато біженців з Маріуполя. Через Зелений гай іде траса на Бердянськ, і цією трасою виїжджало дуже багато людей із Маріуполя. 30 км  від нас Пологи. Думали, що можливо, нас там якось звільнять. А воно все ніяк і ніяк. 

До нас в село  росіяни заїхали 2 березня. Спочатку начебто і не мародерили, нічого. Але було дуже неприємно. Пізніше вже, десь у квітні, почали ходити по дворах. Скрізь перевіряли. Де не було людей, там вибивали двері. А потім говорили сусідам, що заробили. А хто там ходив зароблювати?  Незрозуміло було, що там. Можливо, поставили розтяжку чи ще щось. 

І до мене додому приходили, води просили. А хіба не даси, якщо воно прийшло з автоматом? Звичайно даси. Бувало, приходили і просили машину, щоб поїхати за випивкою. Але вони і на танках могли поїхати. Для них це нічого такого. Не хочеться про це згадувати.

Я у селі жив, працював, то всього у мене вистачало. Ми бувало, як їздили у Бердянськ чи Запоріжжя, то набирали усього. Я якось завжди жив про запас. Завжди щось було. 

Чесно кажучи, хочеться додому. Скільки ще воно буде - ніхто не знає. Уже такі думки, що може, і туди доведеться повертатись. Хтозна, що робити. Ми тут нікому не потрібні. Роботи не шукав, бо хворію.

Коли ми приїхали до Запоріжжя, то нам допомагали. Трохи виділяли якісь кошти. А так воно з війною - не дуже добре, бо щось здоров’я пішло на погіршення. Всі заощадження витрачаються. До війни хоч щось платили, повертали кошти за ліки. А зараз ніхто нічого не повертає, куди б я не звертався. Поки був вдома, у мене була пасіка. Трохи з неї мав прибуток. А ось за два роки - нічого. Пенсія та й усе. Куди не піди – скрізь потрібні гроші. Тут всі кошти вилітають.

Моя дружина залишилася там, на окупованій території. Вона ще працює. Сьогодні тільки розмовляли, вона працює тільки до 30 числа, бо вона не отримувала російський паспорт. Вона фельдшер.  Можливо, їй доведеться все покинути. Я приїхав тільки з однією сумкою. Я так розраховував, що приїду тільки на лікування. 

Не уявляю собі майбутнього. У квартирі жити не хочу. А якщо на весну, то потрібно у якесь село перебиратись. Хоч якесь господарство тримати, чи хто його знає. Я увесь вік прожив у селі і все там мав. Я у селі жив у сто разів краще, ніж тут люди живуть у квартирах.