У мене є мама і шістнадцятирічний син. Ми мешкали в місті Токмак Запорізької області. У перші дні війни сиділи у підвалі, бо були сильні обстріли. Найбільше лякали бомбардування. Снаряди розривалися неподалік – стіни будинку тряслися. У нас не надто надійний підвал. Ми боялися опинитися під завалами. Потім лінія фронту трохи віддалилася, тому можна було сходити в магазин, приготувати їсти.

Два тижні не було світла й води. Ми жили у приватному будинку. У нас був колодязь. Мої співробітники приїздили до нас по воду. Продуктами ми запаслися в перші дні війни. Завдяки великому городу й саду мали свої овочі й фрукти.

Я очолювала метрологічний підрозділ у нашому місті, а головний офіс був у Запоріжжі. На початку квітня мені зателефонував генеральний директор і запропонував посаду в головному офісі. Це стало поштовхом до переїзду. Я дуже зраділа, бо було дуже важко жити в окупації. Декого з моїх знайомих заарештували й катували.

Ми виїхали на власному авто. Я була за кермом. Коли перетинали сіру зону, зусібіч вибухали снаряди, потім почався обстріл. На щастя, ми не постраждали. Згодом ми переїхали в Київ, бо в Запоріжжі також небезпечно.

Війна стала великим шоком, особливо для сина. У нього була затяжна депресія. У Токмаку він навчався у математичному класі, був найкращим учнем, а тепер йому складно все дається.

Йому нелегко зосередитися на навчанні. До того ж довелося змінити кілька навчальних закладів, відповідно треба звикати до нових учителів і колективу.

Сподіваюся, що нашу область скоро звільнять від окупантів. Проте розумію, що у Токмаку я не зможу працювати за спеціальністю, бо всі підприємства, що були в нашому районі, розбиті або пограбовані. А в Києві я знайшла цікаву роботу. Сподіваюся, що син вступить тут до вишу. Маємо надію закріпитися у столиці.