Печінкіна Поліна Віталіївна, учениця групи 27-КУХ, 3 курс (11 клас) ДПТНЗ "Апостолівський центр підготовки та перепідготовки робітничих кадрів"   

Викладач, що надихнув на написання есе: Криворучко Ольга

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Ця терористична війна росії проти України змінила долі усіх українських родин. Моїй мамі подобалося переглядати фільми про війну та бойовики. Раніше я частенько з нею їх дивилася, але це фільми, і я навіть не замислювалась, наскільки це може бути страшно в реальному житті. Ніколи не думала, що мене це колись торкнеться.

24-го лютого все було не як у фільмах. Я прокинулася від телефонного дзвінка, то був мій хлопець, він повідомив, що почалась війна. У мене були змішанні незрозумілі почуття, бо я не знала як реагувати: може це все-таки не війна. Одразу подзвонила мамі, бо вона на той момент була у Києві. Мама розповіла, що дуже налякана, хоча спочатку думала, що це грім, але який грім у лютому?

У мене є старший брат, в нас різниця 7 років, я дуже його люблю і він мене теж. 23-го лютого ввечері ми пішли прогулятись, випили кави, так добре спілкувалися. Я й не уявляла що буде вранці наступного дня. Дізнавшись, що почався повномасштабний наступ рф на нас, брат пішов до військкомату, і з того моменту я його не бачила наступні пів року. У вересні йому надали два дні  відпустки, я дуже рада була його побачити. Так як він пішов добровольцем, він майже завжди був у гарячих точках, було таке, що він тижнями не виходив з нами на зв’язок, це було тяжко.  

Той страшний день, коли почалася війна, означав, що я могла втратити все і всіх моїх найрідніших. Ніколи не знаєш, що трапиться з тобою завтра, навіть наступної хвилини, коли на наше місто летіли ракети, коли мільйони стали заручниками в руках кривавого диктатора. Мама з Києва дуже тяжко добиралася додому, поїзди відмінялися, вона ночувала на вокзалі. Цілий тиждень я жила в знайомих: одній в такий час було дуже небезпечно і страшно. Хоча зараз я розумію, що тоді, перший тиждень війни, саме в нас (місто Апостолове) було не так страшно як потім, наступні сім місяців, коли ми постійно чули вибухи і постріли.

Врешті мама приїхала з Києва, я була дуже рада її бачити та обійняти, до цього ми не бачилися з нею 3 місяці. З її приїздом мені було спокійніше, адже я не сама. Чекали звісток від брата.

Ми жили, та й досі живемо в прифронтовій зоні, на кордоні з Херсонською областю. За весь час війни я не виїздила за кордон, а лише інколи подорожувала по країні. Через війну я відчула, що час летить дуже швидко і я можу покинути цей світ в будь-який момент.

Я перестала прокрастинувати, намагалася робити своє життя, життя своїх близьких кращим.

Раніше я просто вчила історію України, а не цікавилася нею, але з приходом цієї жахливої війни я відчула справжню гордість за країну, людей які її боронять, за наш народ, ми всі: від дітей до людей похилого віку намагаємося допомагати нашим Збройним Силам України.

Я дуже пишаюся, що я громадянка України. Я закохана в свою прекрасну сміливу державу, в наш непереможний народ. Вірю в Перемогу, чекаю з фронту брата.