Під час війни померла моя свекруха. Дар‘їна бабуля (була онкохвора, лікували з 2016 року). Бо не стало кваліфікованої допомоги, її лікар виїхав, ми, проживши 9 днів у підвалі, також. Виїхали в селище. Нажаль, там немає ніякої медичної допомоги онкохворим людям, навіть лікаря немає, лише медсестра. Ліків, препаратів, уколів - нічого немає, навіть аптеки нема. Найближча лікарня, аптека знаходились в м. Первомайський. А от дістатись туди можливо тільки своїм авто. Бо автобуси ніякі не ходять, їх відмінили ще до війни, бо селище невелике і не рентабельно. Важко згадувати, майже рік минув, як поховали свекруху, а ще свербить. І я впевнена, якби не було війни, вона б ще була жива. Дарина дуже переживала, плакала.

Мабуть найважче, що на нас напала росія. Там, де брати, сестри були. Ключове слово були, бо прощення їм не буде, ніколи! Моя свекруха народилася в росії, і росія її і вбила.
Також, особливо з початку, дуже страшно було під час обстрілів, гучні звуки, взриви, не передати словами. З донечкою бігли до підвалу сусіднього будинка, бо наш би склався, як картковий будиночок. Дев‘ять днів прожили в підвалі, забігали додому лише, щоб взяти їжу та почистити зуби.
Наразі не вистачає донечці спілкування з однолітками. Усі її друзі роз‘їхались (переважна більшість до Європи і не планують повертатись), вона дуже сумує, стала замкнута. Ми з чоловіком намагаємось приділяти їй більше уваги, беремо на прогулянку щодня. Але вона каже, що з нами їй не цікаво. Я звісно розумію, що вона хоче, щоб повернулися її друзі, але нічим не можу допомогти. Також, як приїхали в селище, а там лише 1 магазин, люди розбирали все, що з‘являлось. Були складнощі з сірниками (якийсь час їх зовсім не було). Також не було корму для тварин. У нас кішка (за місяць до початку війни закінчили лікування від ниркової недостатності). Всі зоомагазини були закриті, а коли відчинились, то годували чим прийдеться, благо, все обійшлося, зараз їсть спеціальний дієтичний корм.