Війна для мене почалася в 2014 році, в ніч на 11 червня. Нас бомбили за п’ять одинадцята, «відшліфували» без попередження, без нічого.

Була ніч, діти та онуки вже спали. Це було жахливо: хто в чому був, у тому й повискакували на вулицю, тому що ніхто не знав, що це було. А нічого доброго не було.

Усе змінилося тоді, коли почалася повна плутанина, коли не знали, куди дітей ховати, тому що все трощилось, ламалося. Уламки летіли, було дуже страшно. Не хочу згадувати, як було.

Дідусь був сильно поранений, а швидку не пускали

Сусіди майже всі поїхали, залишилися тільки ми. Готували на багатті, дітей мили в мисці, не було ні світла, ні газу, ні магазину.

Виручав велосипед – їздили на ньому за 20 кілометрів в один бік купити молоко дітям, памперси, перев’язувальний матеріал, тому що дідусь був сильно поранений, а швидку не пускали. Це дуже страшно, коли людину треба рятувати, тому що він поранений, а ти знаєш, що швидка не приїде.