Від нашого села Преображенка – 15 хвилин до Оріхова. Ми терпіли, скільки могли. 1 грудня вивезли нас до Запоріжжя, бо там уже було неможливо жити через прильоти.

Пока були вдома, ми трималася. Спочатку був то недоліт, то переліт, а потім прилетіло прямо в двір. Дім рознесло: ні вікон, ні дверей, стіна впала, дах розлетівся. Загалом, немає нічого живого. Ми ще трошки їздили туди-сюди, і тепер живемо в невідомості, знімаємо квартиру.

У дочки в кватирі взагалі лежить два з половиною метри ракети - залетіло через кришу, пробило все і не вибухнуло. Немає кому витягнути - все побите і розбите, що годами наживала.

Ми з жінкою отримуємо мізерну пенсію, але живемо, отримуємо гуманітарну допомогу від нашої громади. Кожен день все більше і більше шокує, бо немає куди повертатися і не знаємо, що далі робити. 

Хочеться додому. Поїдемо - а там одне розчарування. Спочатку ще нічого, а доїжджаєш додому - і починається: бух-бах, геп-гоп, і пішло то туди, то сюди. Коли ще не виїхали, ми сусідів хоронили. Там нас залишилось чоловік п’ятнадцять. Як тільки підемо на кладовище - починаються обстріли. Тоді всі падають, хто за гроб, хто куди. 

Додому дуже хочеться. Вже пішов другий рік, як ми тут.  Я б такий, щоб війна закінчилася ще вчора. Ну це тільки в казці таке буває.

Головне – щоб діти й онуки залишилися живі. Я сам строитель, то щось буду там ковиряти, щось строїти. А Вроді тільки почали жити, все пішло, тут нічого не скажеш. У мене уже не те здоров'я, щоб це все знову на верстати.