Перед початком війни Юлія повезла молодшу дитину з Маріуполя у Київ, і додому вони вже не повернулись. Головне, що чоловікові дивом вдалось виїхати зі старшою дитиною

Ми з родиною жили в Маріуполі. Я була самодостатньою людиною, у мене був свій бізнес, і у чоловіка. Ми жили у власній квартирі. З дому я поїхала з дитиною 9 лютого, і вже туди не повернулася. 

О п’ятій ранку ми в лікарні у Києві прокинулися від гучного вибуху і виття сигналізації в автомобілях. Біля нас є великий ЖК «Голосіївський». І всі прокинулись, бо був приліт. Ми його почули і побачили дим. 

Я не потрапила додому, хоча й хотіла. 24 числа вагалась, що робити. Мене з лікарні забрали друзі до себе. Я розуміла, що в мене речей обмаль, грошей теж, і я з дитиною, яка після операції. Додому я доїхати не зможу. Ніхто не розумів, що буде далі. У мене були муки вибору, куди мені їхати. У мене всі родичі та знайомі – у Донецькій області. Мені не було куди їхати. Люди покидали Київ, а я навіть не розуміла, куди мені податися. 

Ми виїхали до наших кумів у Вінницьку область. У мене не було закордонних паспортів – ні мого, ні дитини. І це мене лякало. 

Коли ми дізналися, що можна поїхати без паспортів, ще був зв'язок із Маріуполем, і чоловік наполіг, щоб ми з дитиною покинули Україну. Синові потрібна була медична допомога, в нього були проблеми з очима. 

Чоловік сказав їхати в Румунію. Там були наші знайомі, які виїхали. Це країна НАТО, і туди Росія точно не піде. Тоді ми не знали, як усе буде і куди дійдуть росіяни, бо за перші 2-3 дні вони пройшли дуже багато. У Вінницькій області ми бачили, як летіли над нами ракети. Я виїхала 1 березня вночі з дитиною в Румунію по українському паспорту, а дитина була зі свідоцтвом про народження. 

Виявилось, що румуни – гарний народ. Вони відкриті і дуже добре мене прийняли. Мене влаштували в родину, яка мені допомагала постійно. Мені найважливіше було забрати старшу дитину. 

Я сказала чоловікові: «Роби що хочеш, але дитину вивези. Якщо батьки не поїдуть, залишай їх там». Головним завданням було вивезти дитину. 

Коли чоловік виїхав із міста, у нього батько там загинув, і його поховали просто в ямі від снаряда. Чоловік чекав, коли стихнуть обстріли і стане відносно тихіше. Була Вербна неділя 2022 року. Чоловік поїхав у місто. Там у нього залишилася мати з сестрою. Чоловік домовлявся з військовими, які там були, щоб перепоховати батька. Йому це вдалось. І через тиждень родичі, які нам допомогли, викопали тіло і вивезли в село. Там батька поховали належним чином. 

А я повернулася в країну, бо чоловік зумів виїхати. У нього не було фільтрації, він полями виїжджав до Запоріжжя. Три доби їх колона стояла в черзі на Василівці. Якісь чоловіки сказали, що знають, як виїхати полями. Запропонували тим, хто хоче, поїхати разом. Вони зібралися колоною і рушили на свій страх і ризик. Виїхали на дорогу, а там блокпост. На ньому прапора не було. Побігли туди, повернулися і сказали, що то наші. Ось так і заїхали в Україну. 

Це історія, що склалась просто якимось дивом. Перше повідомлення, яке я отримала від чоловіка 8 травня: «Діти сьогодні прокинулись в Україні». Виїхали вони випадково з Маріуполя. 

Так трапилось, що чоловік за дві години до того, як упала перша бомба на драмтеатр, додзвонився мені і сказав, що є «зелений коридор» на косу. Ще сказав, що в нього немає машини, і зв'язок перервався. Я не зрозуміла, що трапилося з машиною. Потім виявилось, що акумулятор сів. Чоловік пішов до батьків наших друзів – тих, які мене з Києва вивезли, – і сказав: «Є коридор, давайте їхати разом». Бо одному було страшно, тому що летіло з усіх сторін. 

В останню ніч вони взагалі не спали, бо обстрілювали наш район. Якимось дивом чоловік купив акумулятор у якогось хлопця, і вони машиною виїхали. Дуже страшно було їхати біля драмтеатру - там усе було розбомблено. Банк біля драмтеатру був розбитий, і все було побите. Там була техніка військова підбита. Важко було їхати. Доводилося стежити, щоб ні на що не наїхати. А ще – рухається техніка військова, і ти не розумієш, чи то за тобою, чи вони просто кудись їдуть. Купа повалених дерев була. Усе розбите, люди мертві валяються. 

Дітей накривали ковдрами на випадок, якщо буде обстріл. Ніхто не розумів, з якого боку можуть обстріляти. Якби ще машина була сіра, непомітна, то, може, вона б зливалася з місцевістю, але машина була синя. Захочеш сховатись – і не сховаєшся. Ми в цей час уже з молодшою дитиною були в Румунії і не знали, що наші виїхали. 

Військові не хотіли їх пропускати на Мангуш - там уже був величезний затор. Народ їхав на Запоріжжя. Потім пропустили з такими словами: «Ти їдь, але там є другий блокпост, і якщо тебе розстріляють - то розстріляють». Десь приблизно о 14 годині мені подзвонила дитина. 

Я, напевно, ніколи не забуду цих слів: «Мамо, я живий, ми виїхали». Він дуже боявся там померти. Дитині 14 років – і такі слова: «Мамо, я живий». Це просто жах – у ХХІ столітті вбивати ціле місто людей!

Я чоловікові сказала, що втомилася жити в готелі. Дитина половину першого класу вчилася онлайн. Ми поміняли дві школи. Я сказала, що хочу додому, хочу жити у своїй країні, де мої люди, де я розумію мову, закони. Я не хочу жити за кордоном. 

Я повернулася на початку червня додому. Тут страшно. Ми орендували житло в столиці. Дуже дякую друзям і господарям цього будинку, в якому ми живемо, які відгукнулися і зрозуміли наші обставини, не дерли ціну. Я знайшла будинок і роботу за вісім хвилин пішки. Тому й обрали Київ.

Я вірю в перемогу і, напевно, у те, що Маріуполь буде українським. Будинку мого немає. Його спочатку розстріляли з танків, а тепер знесли. Я мрію про те, що Україна переможе. У нашій країні багато проблем, але я вірю, що ми зможемо. Мрія в мене одна – тільки перемога. І щоб якнайменше наших хлопців загинуло і цивільного люду, який зараз страждає.