Мене звати Олеся Юріівна. Наше спокійне життя, мою роботу, мир, спокій, наш дім, школу, щасливе дитинство наших дітей, взагалі, все, що було, забрала війна. У дітей почалися панічні атаки. За рік до війни помер їх тато. Я вдова.

Я працювала в Харкові в гуртожитку від корпусу прокуратури Юридичної академії вахтером. З 23 на 24 лютого, як почалася війна, це була моя зміна. В гуртожитку мешкало 780 дітей. Я їх евакуювала в підвальне приміщення. Заспокоювала їх. 

Мої діти тоді були дома, я на нічній зміні на роботі. Вони дуже злякалися. Я їх заспокоювала. Вони самі зрозуміли, що війна. Я, як приїхала додому, тільки тоді їм пояснила, що це війна. Вони дуже злякалися та плакали. 

З самого початку війни, до того часу поки ми не виїхали з Золочіва, всі дні були страшними. Не будо хліба, не було можливості його спекти, не було світла, не було доступу до кухні, щоб приготувати їсти. Ми ходили до магазину по хліб та стояли в величезній черзі під обстрілами, бігли до бомбосховища. Ховалися в підвалі. Бачили ракети та вибухи. Діти бачили смерть людей внаслідок вибухів. У дітей почалися панічні атаки. Вони стали дуже замкнуті.