24 лютого наша сім'я була вдома, на Рівненщині. Ми прокинулися о 4:20, бо з Києва подзвонили знайомі й повідомили про російський напад. Наступного ранку прилетіли дві ракети в наш аеропорт, не почути цей вибух було неможливо! З цього моменту наше життя і життя наших дітей завмирало на період повітряних тривог, ми спускалися у підвал, а поруч гриміли вибухи навчальних центрів для військових, телевишок і нафтобаз.

Моєму сину дванадцять років, доньці – десять. На щастя, вони не зазнали фізичних ушкоджень, але очевидно постраждали морально, бо чують сирени, бачать по телевізору новини з жахливими кадрами. Хоч і кажуть, що не бояться, але щоразу з острахом йдуть у підвал. Через війну діти менше спілкуються з однолітками, не відвідують гуртки, як було раніше. Моя родина була б дуже щаслива, якби син і донька хоча б трохи пожили без повітряних тривог.