Я пенсіонерка. У мене два сини, у них свої родини. Молодший син уже місяць як захищає країну. Маю дві онучки і два онука. До війни жили мирно, щасливо і добре. 

Перший день війни був жахливий. Було так несподівано, не вірилося, що почалася війна. Ми виїжджали, жили у Запоріжжі. Виїхати було нескладно, тут недалеко, але складно було залишити господарство, тварин. Син мій постійно їздить доглядати за тваринами. Нелегко було з дітьми переїжджати. Було насамперед морально складно. Діти кричали, плакали, нікуди не хотіли від'їжджати. 

Найбільше шокувало те, що росіяни воюють не з військовими, а саме з мирним населенням, що розбивають будинки, гинуть люди. Шокує сам факт війни, і досі не віриться, що з нами відбувається такий жах. Дітей дуже шкода. 

Люди змінилися, стали одне одному допомогати, підтримувати. Раніше ми не звертали увагу на вчинки інших людей, а зараз бачиш людську доброту і це приємно. 

Ми з Запоріжжя часто їздили додому, купували і відвозили бензин і солярку, щоб люди могли генератори зарядити, щоб було опалення і освітлення. На той момент уже ні того, ні іншого у нас у селі не було. 

Були випадки, коли навесні ми садили картоплю, а над нами летіли ракети, і не так далеко вибухали. Такі жахливі емоції. Сама ситуація, коли діти по сирих підвалах сидять, зверху бомблять, і невідомо, що може статися в наступний момент, жахлива. 

У росіян не вистачить сил нас завоювати, у нас народ настільки міцний і згуртований, що не здасться. Думаю, що війна скоро закінчиться.