Оксана з двома дітьми тиждень ховалась у підвалі від обстрілів, а потім виїхала разом із ними і бабусею. Але всі пережитий страх позначився на їх психіці

Ми з Харкова. А моя бабуся живе в селі неподалік від Харкова. У перший день війни були вдома на Салтівці й думали, що все минеться. Вночі пішли до храму. Там було бомбосховище, де на той момент перебувало багато людей. Переночували і зрозуміли, що потрібно виїжджати. На своїй машині поїхали до бабусі в село, але там було дуже гучно. 

Перший тиждень ми з дітьми десяти і чотирьох років і бабусею, якій 62 роки, ховалися в погребі. А потім на сусіднє село скинули декілька авіабомб, і воно було майже зруйноване. Ми зрозуміли, що потрібно і звідти їхати. 

На той момент із нами перебувала ще й племінниця мого чоловіка. Вона була студенткою, навчалася в нашій юридичній академії. Дівчина з Донецької області, з підконтрольної території. Мама з бабусею й дідусем дуже переживали за неї. Ми розуміли, що й нам потрібно евакуюватися, і племінницю вивозити. 

5 березня виїхали з села, куди очі бачили. Думали, що потрібно переїхати Дніпро, щоб була можливість далі рухатися. За кордон зовсім не хотілося. І на захід України теж. Ми забрали племінницю з дідусем та бабусею і поїхали далі. Їхали довго до Кременчука. Дізналися про місто Світловодськ. Зупинилися там, переночували в будинку культури, де був на той час притулок для всіх охочих. Знайшли житло – нам люди в селі здали літню кухню, в якій була і душова кабінка, і піч, яку можна було дровами топити. Ми зраділи. Хоч нас було і багато: і мама моя, і бабуся, ще й кіт, але ми всі разом залишалися в цих людей до травня. 

Ми частково повернулися. Але дітям там подобається, та й у Харкові іноді гучно, тож не ризикуємо повертатися остаточно: більше перебуваємо там, ніж тут.  

Нам неодноразово пропонували допомогу, і ми цим скористалися. Нам і матраци давали, і одяг. Усе було організовано, не було такого, щоб ми чогось потребували. Нам телефонували й запрошували приїжджати. Знали, що в нас малі діти. Піклувалися дуже добре.

Запам’яталося моїм дітям, коли ми приїхали в Світловодськ і нас заселили на ночівлю й принесли в кімнатку якісь харчі й торт. Старший син сказав, що це був найсолодший, найкращий та найсмачніший торт у його житті. 

Багато було приємних моментів. Дуже добрі люди, співчутливі, до нас гарно ставилися. З тими, хто запропонував нам житло, все було дуже добре. Зараз ми як рідня.

Мій двоюрідний брат служить, і чоловіка двоюрідний брат також.  

Ми дуже переживаємо за батьків чоловіка. Вони зараз близько до бойових дій, недалеко від Донецька. Там дуже гучно, але вони не хочуть евакуюватися. Діти теж переживають, бояться гучних звуків. У них часті перепади настрою. І такий стан тривав із лютого десь до травня. Нічого не хотілося. 

Якби не бабуся поруч, я не знаю, що б із дітьми було. Я їх тільки вдягала та годувала. Добре, що це було село, і вони гуляли, а не сиділи у квартирі. А я залишалася в хаті та плакала. Було важко, але потім стало трошки легше. А зараз звикаємо до всього. Хоч це й страшно звучить, але до війни звикаєш також. Тепер я знаю, що пережила найстрашніше, і почуваюсь більш підготовленою, ніж на початку. 

У нас дуже розумна нація, дуже талановиті люди, діти. Ми впевнилися в цьому. Зараз дуже багато однокласників за кордоном, і ми можемо порівняти, яке життя в них та у нас. Мені б дуже хотілося, щоб відбудували нашу країну, щоб люди залишалися тут, а ті, хто виїхав, повернулися. Щоб Україна була ще кращою, ще більш розвиненою, щоб на неї рівнялися та вже ніколи не питали: «А де ця Україна взагалі?» Мені хочеться, щоб так було після перемоги.