Голод, холод і обстріли довелось пережити українській родині в окупації. Після визволення вони стали отримувати багато гуманітарної допомоги

Ми проживаємо в Бериславському районі, у селі Суханове. До війни життя в нас було прекрасне. Чоловік їздив у сусіднє село на роботу. У нас двоє діток, ще бабусю забрали до себе з Михайлівки. Нормально собі жили, у нас була зарплата. Тепер усі сидимо дома, у чоловіка роботи немає. Тяжко. Дякуємо тим фондам, що видають нам гуманітарну допомогу. Завдяки їй виживаємо. 

О четвертій ранку ми почули якісь вибухи. Подивилися у вікно – і в стороні Нової Каховки побачили феєрверки. До нас прибігла чоловіка сестра. Вона кричала, що війна почалася, що путінці на нас напали. Ми ввімкнули телевізор і побачили новини. Плакали, звісно. За дітей переживали. Почали думати, що робити: виїжджати, чи ні. Паніка була.

Нас почали бомбити, і ми пішли до нашої подруги в погріб. Нас там було дев’ять чоловік. Поставили два ліжка, піддони поклали й застелили.

Чоловіки наші спали на піддонах, а ми - навсидячки з дітьми на одному ліжку втрьох. Отак ми місяць ночували в погребі. Буржуйку там собі зробили, бо було холодно. 

Бувало й таке, що ми варили їсти, а в нас не було навіть солі, щоб посолити їжу. Не було ні борошна, ні хліба. У перший день після того, як нас звільнили, коли зайшли наші хлопці в село, дітки зібралися на нашій вулиці. У тих хлопців був пакет із соком та цукерками. І коли це дітям роздавали, ті їм казали: «Краще б ви нам хліба дали». У нас було дуже тяжко з продуктами. Ні чаю не було, ні цукру.

У нас є сінник, де ми зберігаємо сіно для корови. Поряд з ним мій чоловік рубав дрова, щоб розтопити в хаті, бо ще було холодно. А діти пішли на вулицю, і в цей час був приліт. То вони лягали на дорозі, ховалися, а чоловік мій навкарачки заповзав у хату. Ногу йому трошки поранило. Ось це за весь час мене найбільше шокувало. 

Зараз нам видають гуманітарну допомогу, і в мене таке враження, що її аж занадто багато. Якби тоді в такій кількості її давали, це було б просто супер. Але коли ми були в окупації, нам приблизно раз на місяць росіяни могли дати якусь тушонку чи насипом рис або гречку – і все. 

Нам подзвонив мій брат і сказав, що ЗСУ мають зайти до нашого села в такий-то день. Я не знаю, звідки він це знав. Ми в той вечер ще пішли ночувати в підвал, тому що боялися, що коли ЗСУ звільнятимуть нас, то будуть бомбування. 

А наступного дня ми пили на кухні чай, а чоловік зайшов і сказав, що наші хлопці вже ходять по селу. Ми вискочили на вулицю.

Сусіди почали зрізати хризантеми, діти стали кульки надувати. Хлопці проходили, а всі знімали та викладали відео в соцмережах. Це було дуже емоційно й запам'яталося на все життя – і дітям, і дорослим. 

Моє найзаповітніше бажання – щоб у подальшому житті мої діти та майбутні онуки ніколи не застали того, що застали ми. 

Мені 35 років, і моя прабаба розповідала, як вони голодували колись. І коли я це розказувала своїм дітям до війни, вони не вірили, що таке може бути. А тепер вони самі побачили, як це: сидіти без цукерок, без ковбаски і навіть без хліба. Я мрію, щоб у подальшому житті мої діти ніколи більше такого не пережили. І щоб швидше закінчилася війна.