До початку війни я мешкала в селі Галицинове Миколаївської області. Було страшно, і чоловік запропонував виїхати подалі. До цих пір ми мешкаємо в Миколаєві. 

Ми кожної ночі переживали. Не знали, що робити далі, як будувати своє життя, , як забезпечити безпеку дитині, щоб вона не лякалась. Діти все відчувають. Ти боїшся - і він боїться. Спочатку намагались йому нічого не розповідати, щоб було не страшно, але він показав, що все розуміє, навіть при тому, що ми йому не розповідали до кінця.

Мене особисто шокували родичі, які живуть у країні-помилці. Ми ще намагались на початку війни показати їм те, що відбувається. Вони не вірили, казали, що ми самі собі це робимо. Це більш за все шокувало. Я вірю, що вони все це роблять за гроші. 

В Миколаєві залишились родичі, які не хочуть виїжджати. Дуже складно підтримувати зв’язок на відстані, коли телефон не відповідає і ти не знаєш, що з ними. 

Моя сестра виїхала за кордон, батька я теж відправила з сестрою. Він не хотів їхати до Миколаєва, а залишати його там, де ми жили, було важко і страшно. Я залишилась тут з дитиною, бо не було можливості виїхати усім.

На мою думку, війна скінчиться, коли люди знову об’єднаються, як на початку і почнуть робити те, що вони можуть. Немає варіантів, війна закінчиться нашою перемогою - я так вважаю. Я весь час знаходилась тут, бачила, як все відбувалось, наскільки люди були готові все віддати і допомагати, щось робити перші півроку. А зараз змістився фокус, не те їх зараз хвилює. Закінчиться тоді, коли всі люди знову об’єднаються. 

Моє майбутнє уявляю в мирній країні. Хочеться, щоб не було сусіда-терориста. Хочеться дивитись у небо і не боятись там побачити того, що там не повинно бути. Хочеться миру, тиші і спокою.