Все, що змогли вивезти з Харкова Олена та її чоловік – це діти, батьки та один комплект зимового одягу

Ми прокинулися від вибухів та жахливого шуму - ще і п'ятої ранку не було. Побачили за вікном, як палають домівки, стовбури диму та почули вибухи. Ми мешкали на Північній Салтівці у місті Харків.

Ми дуже злякалися, тому що у нас двоє діток – два і вісім років, живемо ми на восьмому поверсі. Злякались, що зараз влучать в нашу домівку та поховають нас усіх там.

Було прийнято рішення покинути наш дім, нашу квартиру - все що ми маємо, й бігти рятувати наші життя. 

До 6 березня ми жили у родича в іншому кінці міста, але з кожним днем було все страшніше. Особливо, коли чотири ночі ми провели у підвалі. Ніде не було бензину, а в нас залишилася машина. А машина – це наші гроші, її можна продати та вижити. 

Все, що ми змогли вивезти – це один змінний комплект зимового одягу, батьків-пенсіонерів та машину. Зараз мешкаємо в місті Кам’янське, орендуємо квартиру і не розуміємо, як далі жити й що робити. Дуже хочемо додому.

Що мені нагадує про трагічні події - так це наша квартира, в якій ми живемо. Вона жахлива, але в нас немає грошей винайняти кращу. Діти залишилися без дому, без щасливого дитинства, у них немає іграшок.

Я і мій чоловік все робили в житті, щоб вони мали все, чого  не мала я: свою кімнату, багато іграшок, різноманітний одяг, ходили на різні кружки, їли смачну та корисну їжу, відпочивали влітку на морі або на дачі. До речі, дачі ми вже не маємо більше, вона в окупації з перших днів.

В мене безсоння, я без кінця на пігулках - це жах. Найбільше я боюсь винищувачів та крилатих ракет.