Мені 34 роки, я з міста Енергодара. Нас в сім’ї четверо: я, чоловік і двоє дітей. В перший день війни дуже страшно було. У дітей паніка, в мене паніка. Не знали що робити. У наше місто окупанти зайшли 4 березня. Ми не могли дивитися на це жахіття і виїхали до Запоріжжя.

Ми довго виїжджали. Ми стояли у Василівці вісім годин із самого ранку. Потім почали нас випускати, теж були вибухи, але все пройшло добре. 

У Запоріжжі люди молодці, дуже багато волонтерів. І ми, переселенці, допомагаємо іншим переселенцям. Люди добріші стали, більш дружелюбні.

Нам тут наш хаб добре допомагає, ми якось і у Фонді Ріната Ахметова були. Нам давали коробочку і два набори дітям. Нам дуже сподобалося, дякуємо.

Діти запам’ятали вибухи, тому ховалися у ванній кімнаті. Мене шокувало, що мої діти все чули і бачили. Як сирена лунає, то вони біжать і кричать. Спочатку було незвично, коли ми переїхали сюди і бачили людей у військовій формі: нам здавалося, що це - не наші, але потім звикли.

У майбутньому уявляю нашу країну процвітаючою. Вона не буде ні від кого залежати, буде дуже міцна, інші країни не будуть впливати на нас. Все буде у нас добре, ми будемо незалежні.